Таймер війни. Зброя відплати. Кн. 3

Вересень 2023 року

Сцену у центрі селища звели ще два дні тому.

Хоча головний мітинг був запланований на п’ятницю, восьме вересня, місце для наочної агітації не гуляло. Адже виборчий процес російська влада запустила ще з минулої суботи, почавши розкачувати електорат ближче до офіційної дати виборів. Сапронов як людина із чималим досвідом піарника, і не лише політичного, розумів розрахунок і міг пояснити такі дії. Проте щиро вважав подібне використання ресурсу марним, а то і взагалі шкідливим. Міг у приватних розмовах, які дозволяв собі за пляшкою віскі у дуже обмеженому колі довірених осіб — свіжа коханка сюди не входила, — назвати подібне дійство видоюванням порожнечі. І додати улюблене, не раз чуте від покійної бабусі: «Я ж їм свою голову не приставлю».

Івану Сапронову, ще два роки тому — журналісту й ведучому авторської програми на не дуже рейтинговому, проте досить популярному серед орієнтованих на Росію мешканців регіону каналі, дуже кортіло приставити комусь свою голову. Це фігурально висловлюючись. А буквально це означало: стати генератором ідей і смислів, здатних впливати не так на пересічну публіку, як на рішення тих небагатьох, хто має тут вплив. Сапроничу, як його звикли називати знайомі і не дуже знайомі, хоч чоловіки, хоч жінки, кортіло наблизитися до перших осіб хоч би місцевої влади. Зробитися стратегом, ідеологом, формулювати і формувати.

У свої тридцять шість Іван Іванович Сапронов прагнув не просто щось значити і чогось важити. Він жадав, аби його слухали, із ним рахувалися, по ньому звіряли годинники. Він бажав визначати порядок денний.

Звісно, його дратувало бездарне використання безмежного, майже безлімітного російського ресурсу перед таким важливим, без перебільшення етапним для регіону дійством, як перші вибори до російських законодавчих зборів Запорізької області. Всі ці дні сцена залишалася майже порожньою. Хіба раз на дві-три години туди вилазив із безглуздою промовою хтось із передвиборчих штабів конкуруючих партій — «єдиноросів», «елдепеерівців» та «справоросів». У такі моменти знуджений за своїм пультом звукач вимикав музику. І заради розради натягав на голову кепку з партійною символікою чергового промовця.

Аудиторія — переважно вільні від служби військові. Ноги самі несли їх до центру, бо більше вбивати час у нинішній Михайлівці особливо ніде. Із нагоди наближення виборів тут облаштували три точки із шашликами, дві — з біляшами та чебуреками, і всюди не переводилася дешева горілка. Хоча солдати могли принести із собою те, що роздобули деінде, і заперечень це не викликало.

Єдине, за чим пильно стежили патрулі силовиків, — аби мужики у формі не почали борзіти і «вмикати переможців», які повинні отримати все. Тобто вимагати для себе халявних шашликів, бо ж «ми за вас, сука, воюємо». Кілька прецедентів уже мали місце. Винних карали суворо та показово, і Сапронич дуже тішився, коли йому дозволяли висвітлювати справедливі дії російської влади з підтримання законності і порядку на нещодавно включених до складу Російської Федерації територіях.

Із креативом, справжнім креативом, в організаторів процесу не складалося. Одноманітні виступи — реально ж у порожнечу! — змінювала така сама однотипна музика. Плейлист міцно сидів у Сапронича в голові: Газманов, «Любе», Циганова, Михайлов, знову Газманов — і так по колу. Спроби перетворювати вечори на щось подібне до танцмайданчика радянських часів теж нічого не давали. Адже музика була та сама, хіба найнятий аніматор дозволяв собі розбавити набридлий ряд дискотечними хітами вісімдесятих. Аудиторія — теж, тільки до військових і жменьки завезених цивільних роботяг долучалися дівчата і жінки, які старанно намагалися виглядати молодшими за свій вік. Не повії, точніше, не всі. Більшість намагалися вижити всіма доступними засобами. А для цього треба було триматися поруч із російськими вояками. Настрій їм піднімали не жалюгідні спроби імітувати танці, а передусім алкоголь.