Легенда про Безголового

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Андрій Кокотюха

Легенда

про безголового

Детективний роман

11 вересня, вівторок. Не в добрий час

Чоловік навчив мене водити машину.

То була єдина користь, яку я отримала від нього за чотири роки, сім місяців і два тижні подружнього життя.

На цій самій машині я від нього поїхала.

Їхати вперед Житомирською трасою нині було особливо приємно. Дощ почався вночі й закінчився перед ранком. Його останні краплі впали на мене, коли я ставила у багажник сумку з найнеобхіднішим. Для того, аби далеко від дому могла почуватися комфортно, речей набралося небагато. Проте не так уже й мало, щоб запросто підхопити сумку і винести її на вулицю. Чоловік, формально та юридично законний, однак де-факто колишній, намагався допомогти мені, але я ляснула його по руці й не зійшла — буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки підніметься ліфт, який він викликав.

Вируливши за місто на трасу, я в’їхала у вересневий ранок по мокрому та чистому асфальту. Він блищав переді мною у сонячних променях, ніби освітлюючи дорогу в нове життя. Від цього у мене несподівано піднявся настрій, і я увімкнула радіо, налаштувавшись на першу-ліпшу ефемку. Це виявилася «Ностальгія», і група Стаса Наміна з не таких уже й далеких 70-х благословила мій шлях піснею «Мы желаем счастья вам».

Послухала недовго. Бо в світлі останніх подій таке вже різало вуха. Пошукала далі англомовне, зачепилася за Стінга, лишила. Хай уже така класика.

Щастя нам із чоловіком традиційно і байдуже побажала свого часу тітонька в загсі. Навіть гарантували це саме щастя спеціальним штампом у паспорті. Усі гості вітали та лізли цілуватися, тільки Оля Примара прокоментувала в своєму стилі: «Ларчику, сонечко, мужчина цінний двома чинниками. Один у нього в гаманці, другий — у штанях». «А не навпаки?» — весело запитала я тоді й у відповідь почула: «Член без гаманця — це подачка на бідність. А якщо його додають до гаманця, то можна іноді себе продати».

Правота Олі Примари підтвердилася дивним чином. У мого чоловіка все було в порядку і в гаманці, й у штанях. Щодо останнього — принаймні, не гірше, ніж у моїх попередніх партнерів. Просто з часом він почав бувати в подружньому ліжку не частіше, ніж кілька разів на місяць, мотаючись у якихось своїх бізнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механічний секс із серії «для здоров’я», а потім усе це поволі трансформувалося в «подружні обов’язки». Прикметні тим, що їх, як і будь-які інші обов’язки, не завжди хочеться виконувати.

Я ж пірнула з головою в роботу: спочатку фірма не давала продихнути, потім багато часу з’їдала приватна практика. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються, не випадково знайшовши оголошення, а тому, що ти, Лариса Гайдук, — справді хороший адвокат. Усе це добре, навіть дуже добре.

Тільки настав момент, коли я відчула: той, за кого вийшла заміж, насправді чужа мені людина. Дійшло до того, що я навіть скаржилася Олі Примарі: «Чому він такий правильний? Хоч би почав з бабами гуляти, чи що? От би дізнатися, що в нього коханка, закотити шкандаль, викричати претензії і розійтися нафіг!» На що вона по-філософськи підливала мені коньячку, ледь закриваючи денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутності не соромиться ходити неголеним і в трусах. Чоловік — це погана звичка».