Емісар

Я завжди боявся, що ця робота колись — рано чи пізно підсуне мені свиню — таку жирну і смердючу, западло конкретне, «стопудове». І навіть те, що я давно її закинув та осів хтозна-де, у біса на задвірках, не надто мене заспокоювало. Хоч, якщо по правді, думки такого роду навідувалися рідко. Просто завжди мав на увазі перспективу бути наздогнаним оцим минулим.

Цього дощового вечора у кафе товклося чимало люду. Дванадцятеро — за нашими мірками це багато. Начальник податкової притягнув одразу чотирьох — де ж їм іще подітися від людських очей, попити, розв’язати свої чиновничі проблеми. Двоє ментів з якоюсь дамою — також наші; пацанва, котра торгує на базарі. Звідси польовою дорогою, за Чортову гору попри став і вдома — п’яний, не п’яний… Зручне місце для усіх. Бувають і заїжджі, такі, як ото двоє, — просто зупинилися перекусити, дорога замучила.

Вони засиділися найдовше, і Микола, зазирнувши у двері, поглядом попросив дозволу їхати. Я вимкнув електроніку і вийшов до нього надвір.

— Ну що, Сергійовичу, я чухаю. Начебто, культурні… — він кивнув у бік останніх відвідувачів.

— Давай, Коль… — погодився я. — Завтра зрання по продукти.

Вони вийшли обоє, і молодший попрямував до «Волги», залишеної на майданчикові. Другий неспішно витягнув цигарку і невизначено кивнув у бік гори:

— Гарне місце у вас.

— Прошу на другий раз.

— Хмм… — його відрижка вийшла переконливою. — А знаєте, ми вас також хочемо запросити.

— Куди? — не зрозумів я.

Простягнуте посвідчення підполковника СБУ неприємно вкололо десь у нутрощах.

— Що я можу мати до вашої поважної організації? — невдоволено запитав я, відчувши неприємне у грудях.

— А от і можете, — нещиро посміхнувся він. — Ми тут не випадково. Цілеспрямовано до вас приїхали. Хочемо запропонувати вам взаємовигідну справу.

— Ні, дякую! — я підняв руки. — Не хочу ніяких справ. Мені пора йти, пробачте. Дякую, що завітали. За вечерю платити не потрібно.

Іноді доводиться вдаватися до такого. А ці двоє, схоже, на те й розраховували, щоби поїсти надурняк.

— Шановний пане Володимире, — він знову зупинив мене, — ви не так нас зрозуміли. Платня за вечерю вже залишена на столі. А ми справді хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе суто добровільно. У вас є вибір. Не схочете — відмовитеся. А от вислухати мусите. Повірте, тут у вас вибору нема.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи дедалі більший неспокій. — У чому ж пропозиція?…А звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

— Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким безпосереднім, ви ж не такий. Давайте завтра о будь-якій годині, коли вам зручно на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

— Це я що — маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпигунством вам не пропонуватимуть.

— А чому не можна поговорити тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений — вас це зацікавить.

Я мовчки повернувся і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім картинно поводила долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона весело засміялася. — Ти що, уздрів те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив скраю на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На увесь день.