Три квитки до Пригоди

Присвячено Робертові Ловзу

на згадку про змій, лінивців і південноамериканські сідла

Передмова

Ця книжка розповідає про подорож, яку я і мій напарник Кеннет Сміт здійснили 1950 року до Британської Гвіани *. Наша мета полягала в тому, щоб зібрати якомога більше птахів, ссавців, плазунів і риб, які водяться в цьому куточку Південної Америки, і доправити їх до англійських зоопарків.

Багато людей помилково гадають, що найважче в такій справі — це ловити тварин, а щойно їх спіймано і вкинуто до кліток, роботу, вважай, закінчено. Насправді ж тоді праця лише починається, адже, спіймавши тварину, треба добре про неї дбати, щоб вона не загинула, а це здебільшого не таке вже й легке завдання.

Під час такої подорожі трапляється багато всіляких пригод: деякі тебе потішають, від деяких кидає в дрож, а деякі вкрай дратують. Але це лише яскраві моменти серед багатьох місяців ненастанної праці й турбот, з яких загалом складається звіроловецька мандрівка. А втім, коли сідаєш писати про неї книжку, усі клопоти, прикрощі й розчарування немов стираються з пам’яті, і на папері лишається тільки найкумедніше. Так несамохіть створюєш неправдиве враження про ловецьке ремесло, що починає здаватися суцільними веселощами, яскравою і захопливою роботою. Часом воно справді таке, а часом — це ще й гнітючий, сповнений розчарувань і зневіри, збіса важкий труд. Проте одну річ на захист цього ремесла сказати треба, одну перевагу над усіма іншими формами працевлаштування воно все ж має: ніколи, за жодних обставин, його не можна назвати нудним.

* * *

Ми сиділи вчотирьох у маленькому барі в джорджтаунському завулку, посьорбували ром та імбирне пиво й розмірковували над нашою проблемою. На столі перед нами лежала розгорнута велика карта Гвіани, й час од часу хтось із нас схилявся і, щосили суплячись, пильно вдивлявсь у неї. Проблема полягала в тому, щоб з усіх заманливих назв на карті вибрати місце, яке правило б нам за осідок на час першої ловецької подорожі в глиб країни. Протягом двох годин ми намагалися щось вирішити, але так нічого й не ухвалили. Я лише дивився на карту, водячи очима по хвилястих лініях річок та гірських хребтів і пускаючи слинку на такі пречудові назви, як-от Померун, Мазаруні, Кануку, Бербіс, Ессекібо.

— Як щодо Нью-Амстердама? — запитав Сміт, вибравши чи не єдину банальну назву на карті.

Мене аж пересмикнуло. Боб похитав головою, а Айвенове обличчя залишалося незворушним.

— Гаразд. А про Мазаруні що скажете?

— Затоплене, — лаконічно відповів Боб.

— Слово «Гвіана», — натхненно процитував я туристичний путівник, — мовою тутешніх індіанців означає «Земля великої води».

— Та ж мусить бути якесь місце, що влаштувало б усіх! — почав злоститися Сміт. — Ми сидимо тут уже кілька годин. Вирішуйте щось, заради Бога, й підемо додому спати.

Я глянув на Айвена. Останню годину він просидів наче в трансі й нічого не пропонував.

— А ти як гадаєш, Айвене? — я звернувся до нього. — Зрештою, ти ж народився у цих краях — мав би знати, де тут найкраще ловити тварин.

Айвен прокинувся з напівсну, і на його обличчі проступило збентеження, наче в сенбернара, який приліг не на те місце.

— Сер, — промовив він своїм неймовірно інтелігентним голосом, — гадаю, що вчините правильно, якщо вирушите до Пригоди **.

— Куди-куди? — в один голос перепитали ми з Бобом.

— До Пригоди, сер, — він тицьнув пальцем у точку на карті. — Пригода — це невеличке селище ось тут, біля гирла Ессекібо.