Олег Клименко
«Вирівнювання» Збруча
Історичний роман-хроніка
Меч Германаріха
Книга третя
Історичний роман-хроніка «Меч Германаріха» є завершальною книгою трилогії «Вирівнювання Збруча». У ньому йдеться про репресивну діяльність радянських органів державної безпеки у Південно-Західній Волині в 1939-1941 рр.
Кременець, 18–20 вересня 1939 року
Конав і корчився ранок у муках, тривогою було вкрите димне небо, з яким контрастувала щира врожайна осінь зі спалахами глоду серед дерев. Десь там, за горизонтом, ще здригалося поле, зрите скороспілими окопами, зловісно шелестіла червона від крові трава, горіла рум’яною загравою стерня, а може, й нива хліба, а люди падали снопами. Ожилі мухи, відчувши поживу, буйно налітали на липку кров.
Червона армія насувалася подібно до грозової хмари, заповнюючи горизонт. Шосе на Острог було запруджене військовими колонами і технікою. Танків та вантажівок — як бруду...
Радянське військове вторгнення відбувалося прогнозовано й за графіком. Брудний струмок польських вояків, які здавалися в полон, перетворився на повноводний потік. Здавалося, що в пеклі війни щось похолоднішало.
Оперативна група НКВС, якою командував молодший лейтенант держбезпеки Віктор Коваленко, зміїлася повільно, часто зупиняючись. Пошматований обрій, де соталися темно-сірі пасма ядучого диму, захоплював енкаведистів у свої тенета і наповнював їхні голови вояцькими думками, які готові були вибухнути, мов толуол в оболонці зі шрапнеллю.
Урешті, відокремившись від розвідувального батальйону 44-ї стрілецької дивізії, оперативники закрокували довірливим мовчазним лісом. Іти стало легше і приємніше — ліс акуратно прочищений, немов сплатив державі та людям усі податки. Стомлене сонце мріяло про подушку, мріяли про спочинок і чекісти. Дозволили собі на хвильку скласти долоні човником і напитися води з лісової кринички.
— Досить теревенити! — припинив відпочинок переконливий і весь категоричний Коваленко. Звірившись із картою і годинником, ніби підганяв стеком.
— Вперед!
— Так, тільки вперед, — підтримав його сержант держбезпеки Лосєв — оперативник із широченними плечима, конячими ногами й лютим виглядом.
Крокували мовчки. Ні слова, ні пів слова. Крокували озвіріло.
Пізно увечері 18-го вересня, перетнувши каламутний дзюркотливий потічок із назвою Ірва, що сумно впадав у таку ж забруднену канаву із закропивленими берегами, а далі стежкою через пустир, де споконвіків владували широчезні лопухи, полин та будяччя, де темними ночами бандити роздягали перехожих, тихо зайшли до Кременця. Перевдягнуті у цивільне, вони були схожі радше на гостей вечірки чи хлопців з вечорниць, ніж на оперативний відділ вторгнення.
Гук боїв оминув Кременець, вогонь, шаблі й багнети тут не танцювали, звуки бою не корчились в агонії й не несли в домовину чиюсь долю. Проте на вулицях стояла, мов театральна декорація, супутниця смерті — безпросвітна осіння ніч із мертвим небом та німими зорями, які, здавалося, нетерпляче чекали на свист гарячого свинцю.
Ніхто ще не стріляв по оперативниках у підступній темряві, ще не запримітили жодного ворога, але їм здавалося, що на них ціляться з усіх боків. Тож, обережно рухаючись Широкою, пізнавали місто напомацки. Тільки біля камінного розп’яття неподалік консисторії горіла залишена з чиєїсь волі свічка, мабуть, для того, щоб проганяти страх у пізніх перехожих. Її млявенький вогник у вузлуватій пітьмі видавався рожевим. Коли оперативники підійшли, цідливий, слабкий промінчик зів’яв, залишивши гострий запах топленого воску.
Так серед глухої ночі, коли відьмаки й інша погань шкірять щербаті зуби, коли від жаху можна вклякнути, Кременець опинився сам на сам з історією. Так розпочиналася велика містерія, сценою якої ставало місто, а його жителі — акторами другого плану і статистами.
