Ужгородські історії

Від долі ніколи не знаєш, чого чекати, а тут раптом давня знайома Моніка купила пральню. І попросила заміняти її на кілька годин у день, поки вона дітей зі школи забере й обід зварить. Навіть не попросила, а просто сказала, що шукає помічника.

І я вирішив спробувати. Ну бо пральня не цілодобовий алкомагазин, де постійно хтось капає на мозок. Пральні машинки гудуть, сушильні машинки сушать, а ти сиди собі і книжки читай. Ніхто не буде упрошувати тебе випрати йому штани в борг.

Але не все так просто: перед вітриною пральні — тераса дешевої, замурзаної наливайки. І я поки що не знаю, радіти цьому чи ні. Бо студенти під час занять рубаються там у карти і п’ють пиво. Але вони ж потім і приносять мені свій одяг, який запаскудився від карт, сигарет і пива.

Для студентів, до речі, у нас знижка двадцять п’ять відсотків: поруч три великі університетські гуртожитки — потрібно ж якось стимулювати студентську гігієну.

По суті, для роботи в пральні цілком достатньо чотирьох класів. Ну ок, п’яти.

А от вища освіта, не кажучи вже про аспірантуру, може зашкодити. Самі побачите чому.

Я взагалі ввів би у школі уроки пральні. А ще уроки магазину, дачі, сантехніки, пошти і фарбування стін.

Дитяча праця, кажете? Школа теж дитяча праця.

Спаливши сто тисяч нервових трудових клітин у цих сферах людської діяльності, школяр трішечки зрозуміє, чим пахнуть гроші і чому веселитися легше, ніж працювати.

От тільки повітря пральні дере горло. А я, наївний іпохондрик, на це зовсім не розраховував. Порошки, кондиціонери, хімікати для виведення плям, гелі, відбілювачі, пом’якшувачі, ополіскувачі, дихлофос та іприт.

І куди вся ця жахлива хімія дівається? Подумати страшно. Вона ж із водою з машинок іде в каналізацію, у глибини міста, у землю і всесвіт. А потім — у каштани й повітря, в огірки й океан, у наші борщі та печінки. Пральний порошок одяг чистить, а нас убиває. Зате ми все життя вмираємо у чистому одязі. Ну, якщо повезло.

У перший же день роботи, коли я тільки от вислухав від мого гарного боса Моніки інформацію про розкішні німецькі пральні машинки Miele, порошок і накладні, прийшли три студенти. Двоє непримітних та один до болю прищавий. Хоча, здається, жити непримітним трохи приємніше, ніж прищавим. Як казала Періс Гілтон, доля людини — це її прищі.

Так от, я з першого разу справився з прийомом замовлень. Прийшлося, правда, уточнити, куди заливати кондиціонер «Скандинавська весна», але то фігня. Зате дізнався, як у Скандинавії пахне весна.

Нє, ну копірайтери дорогенькі, для чого так? Типу, тобі, бідний східноєвропейський народ, нічо в цьому житті не світить. Про Скандинавію і не думай. Так шо бери кондиціонер, заливай у пралку і вдихай запах одягу, точніше, запах весни країн поголовного благополуччя.

А замовлення приймати непросто. Треба зважити пакет із принесеним одягом — понад п’ять кіло в одну машинку за раз завантажувати не можна. Записати в накладну вагу, треба / не треба кондиціонер, треба / не треба сушити, ціну, ім’я і телефон клієнта.

Так я перезнайомлюся з усіма студентами і половиною міста. А базу даних про прищавих людей продам знайомому дерматологу.

Що подобається — це коли всі три пралки Miele одночасно включаються на віджим, на тисячу обертів у хвилину. Тоді у пральні звук, ніби літак набирає швидкість перед зльотом. Але нема ніяких пасажирів, молитися необов’язково, ти на твердій землі й дивишся не на злітну смугу, а на дядю за вітриною, який п’є горілку / каву / мінералку, говорить телефоном і риється в гаманці. А головне — на борт пральні можна проносити будь-які рідини яких завгодно обсягу й міцності.

У нас тут багато всякого:

– два нові колоритні дивани;

– стіл для брудних речей і полиці для чистих;

– калорифер;

– дошка для прасування;

– плюшева лисиця;

– п’ять м’ячиків для великого тенісу;

– стіл замовлень із канцелярією та чомусь фігуркою Барака Обами.

А на склі вітрини намальовано двох рожевих зайців, що біжать у різні боки — думаю, вони символізують швидкість обслуговування і чистоту помислів.