Мадам з Броварів : оповідання

Вітер і корінь

Найбільше йому подобалося слухати розмови дітей. Можливо, слова і вигуки, які малеча кидала у простір цього скверу, міста, всесвіту, видавалися не аж такими позірно розумними, як у дорослих, але в мові, в думках маленьких людей містилося щось вартісне, глибоко сутнісне. Чи міг би він точно висловити враження, яке складалося в нього від слухання модерної симфонії тонких голосів? Мабуть, ні. Проте йому завжди здавалося, що діти говорили важливі речі.

Літні люди, сидячи на довгих лавах у скверику, обговорювали переважно ціни — на все-все-все — які, на їхню думку, мало не щодня зростали; говорили про значні витрати на житло, навчання дітей, на відпочинок і харчі. А от зовсім старі променадники натомість у чомусь наближалися до малюків: їх так само цікавив смак морозива у відомого торговця з ятки на приозерній набережній; вони дуже переймалися, чи не настане часом надто холодна зима, і тоді вони вже не зможуть прогулюватися тут, у сквері; старі гомоніли також про ліки та лікарів, і взагалі — як жити так, щоб не обтяжувати дітей і онуків, і надто — матеріально. Про смерть «столітники» (як цих людей зневажливо називали підлітки) не говорили, але тема завершення життя підтекстом, своєрідною наскрізною «музичною» темою постійно спливала у розмовах дідусів і бабусь.

Він полюбляв також легенькі подуви вітерця, особливо навесні, коли струмені повітря розвіювали хмари його золотого пилку довкруж. Адже він був кедром. І тому насолоджувався рясними дощами, після яких його незліченні корені й корінці пили воду з обважнілого ґрунту. Втім, тривалі зливи не подобалися кедру: земля без повітря не давала дихати корінню, і він чекав на гожі дні, коли вже ґрунт матиме вдосталь і вологи, і повітря.

Насправді кедр боявся лише двох речей: вогню і шалених вітровіїв, які взимку здіймалися над великим озером і з розгону вривалися до маленького скверу, де він ріс. На щастя, з вогнем він стикнувся лише одного разу, коли якийсь несповна розуму чоловік чомусь хотів підпалити нижню гілку. Чоловіка того зупинили й погнали геть завсідники скверу. А от потужні вітри влаштовували бенкет щоразу наприкінці зими. І тоді дереву ставало непереливки: кедр здригався, віти його гнулися й рипіли. Якось величезна вимокла й набрякла під дощами гілляка не витримала буйного борвію і зламалася просто побіля рідного стовбура. Вона із гуркотом впала на землю, а вітер продовжував шарпати крайні голчасті пучки на ще живій гілці, наче лютий звір, що намагається порвати вже впольовану здобич.

Відкриту рану кедр залив живицею, смолою, закривши усі судини, які сіверко так безжально розірвав. Тоді він подумав про везіння: людей в негоду поблизу нього не трапилося, і він не заподіяв нікому шкоди відламаною гілкою, що впала просто біля паркової лави.