Розділ перший
Штормова — ось як можна було описати погоду на 141-й вулиці у перший день серпня. Шпаркий вітер пролітав чітко розпланованими вулицями Гарлему з такою люттю, що дерева згиналися навпіл, і при кожному новому поривові пішоходи змушені були тулитися до гострих кутів будинків, щоб їх не здуло зі шляху. Дощ тарабанив по тротуарах, збираючись у калюжки. На верхівці «піщаника» з червоної цегли, що стояв просто у центрі вулиці, був флюгер, який обертався з такою швидкістю, що, здавалося, будинок ось-ось злетить у повітря і зникне за хмарами. Внизу, у цокольному приміщенні, Олівер, дванадцяти років від народження, уже з наступного місяця семикласник, готувався до триденного туристичного походу в Адірондакські гори разом із татком. Три роки тому, коли його сестри-близнючки Іза та Джессі були ще у шостому класі, татко узяв їх із собою у триденну літню мандрівку. Сестрам вільно було обрати будь-яке місце, куди можна дістатися автівкою, тож вони обрали Вашингтон, округ Колумбія. Там у Центрі Кеннеді якраз виступав улюблений Ізин скрипаль, а Джессі хотіла потрапити в Центр Стівена Удвара-Гейзі 1, де експонувався космічний човник «Діскавері» 2. Упродовж кількох наступних років Олівер ретельно планував власну літню — «після-шостого-класу» — мандрівку з татком. І найбільше йому хотілося вирушити в турпохід.
Татко з Олівером розвідали найкращі місця для кемпінгу в околицях і, розглянувши чимало варіантів, зупинилися на Адірондакських горах. Вони наперед, за пів року до подорожі, замовили місце, щоб розбити палатку поруч із чудовим озером. Протягом усього довжелезного, спекотного і нудного літа Олівер жив мріями про майбутній похід. І тепер, коли день від’їзду нарешті настав, Олівер перебував у піднесеному настрої, чи не вп’ятнадцяте перевіряючи вміст свого рюкзака.
За вікном тьмяніли низько навислі хмари, і вітер із силою жбурляв пригорщі дощу об стіни та вікна «піщаника». Нагорі мама закінчувала змішувати з горіхами та сухофруктами партії граноли, що її Олівер з татком мали взяти з собою: мелодійне подзенькування металевих мисок та дерев’яних ложок змалечку вельми заспокійливо діяло на всіх дітлахів Вандербікерів.
У підвалі Лейні, якій весною виповнилося сім, спостерігала за діями Олівера, водночас годуючи хрустким червонолистим салатом сірого капловухого кролика Паганіні.
— Пречудовий салат, — зронила Лейні, стежачи, як Паганіні дожовує чималенький листочок. — Не хочеш взяти з собою в похід?
Олівер заперечно хитнув головою.
— Ет, ні, красненько дякую! Ми маємо намір їсти лише шкідливу їжу. Смори 3, консервовані боби просто з бляшанки. Хот-доги.
Франц, басет-гаунд із довгими вухами, на які іноді сам наступав, винюхуючи шматочки харчів, які впали на підлогу, споглядав за поглинанням салату зі зосередженістю, яку зазвичай приберігав до часу прийому їжі.
— Не думаю, що нам сподобається салат, Франце, — запевнила його дев’ятирічна Гіацинта. Вона дошивала пластиковий чохол для Оліверового рюкзака. Чохол неодмінно стане у пригоді — з такими-то дощами!
Лейні простягнула листочок салату, і Франц, натхненний, що і йому пропонують їжу, вихопив його з рук дівчинки, помчав сходами нагору і зник з очей.
— Сподіваюся, він не заховає його в моїй спальні, — зауважив Олівер, відриваючись від свого рюкзака. — Не хочу знайти засохлий салат під столом, коли повернуся з походу.
Уже за хвилину Франц прибіг знову, став перед Лейні і дивився на неї доти, поки вона не дала йому ще листочок. Знову помчав сходами і зник.
— Ну й дивак, — сказала п’ятнадцятирічна Джессі.
— Авжеж, дивак, — луною озвалася Лейні.
Іза відклала убік свою скрипку, позаяк перед тим знову й знову програвала особливо важкий музичний пасаж.
— Чудово, — сказала вона Джессі. — Тепер уже Лейні повторюватиме це слово цілісінький рік.
— Дивак, дивак, дивак! — торочила Лейні. Звучання слова їй насправді сподобалося.
Франц повернувся. Лейні підготувала ще один листочок для нього. Песик схопив його і помчав сходами нагору.
— Припини давати йому салат, — попередила Джессі. — Він захворіє.
