В очікуванні варварів

Я ніколи не бачив нічого подібного: два маленькі скляні кружальця, що висять перед його очима в дротяних петельках. Він що, незрячий? Було б зрозуміло, якби він хотів приховати сліпі очі. Але він не сліпець. Ззовні ці темні кружальця здаються непрозорими, але він бачить крізь них. Він каже мені, що це — новітній винахід.

— Вони захищають очі від сліпучого сонця,— пояснює він.— Тут, у пустелі, розумієш їхню користь. З ними не треба постійно мружитись. І менше болить голова. Дивіться,— він легенько торкається куточків очей,— жодної зморшки.— Він знову опускає скельця. І справді, у нього шкіра молодої людини.— У нас усі їх носять.

Ми сидимо в найкращій кімнаті корчми, перед нами на столі — сулія та миска з горіхами. У розмові ми не торкаємося причин, через які він тут. У нього надзвичайні повноваження, і цього достатньо. Натомість ми говоримо про полювання. Він розповідає про останні неймовірні лови, на які виїжджав: тоді забили тисячі оленів, вепрів, ведмедів — так багато дичини, що довелося залишити гнити там цілу гору туш («Було дуже шкода»). Я розказую йому про величезні зграї гусей і качок, які під час перельоту щороку опускаються на наше озеро, і тутешні способи їх уполювати. Я пропоную звозити його на нічну риболовлю на тубільному човні. «Таким досвідом не слід нехтувати,— кажу я.— Рибалки з палаючими смолоскипами б’ють у барабани над водою, щоби загнати рибу до розкинутих ними тенет». Він киває. І розповідає про свою подорож на інший кордон, де люди вважають делікатесом певні види змій, і величезну антилопу, яку він якось підстрелив.

Він невпевнено пробирається незнайомою обстановкою, але темних скелець не знімає. Іде він рано. Він зупинився тут, у корчмі, оскільки це найкраще житло з того, що пропонується в місті. Я наголошую прислузі, що він дуже поважний гість. «Це полковник Джолл із Третього відділу,— кажу я.— А Третій відділ тепер — головний підрозділ Національної Гвардії.— Принаймні про це говорять застарілі чутки, що долинають до нас зі столиці. Власник корчми киває, служниці догідливо схиляють голови.— Ми маємо справити на нього гарне враження».

Я виношу свою циновку на стіну фортеці, де нічний вітерець хоч якось полегшує спеку. На пласких дахах міста в місячному світлі розрізняю силуети людей, що сплять. З-під горіхів на майдані до мене досі долинає приглушений гомін розмов. У темряві, мов світляк, жевріє чиясь люлька — то згасає, то знову спалахує. Літо повільно добігає кінця. Сади знемагають під тягарем плодів. Востаннє я був у столиці ще замолоду.

Я прокидаюся до світанку й навшпиньки йду сходами вниз повз поснулих вояків, що хроплять і зітхають, зустрівшись у снах зі своїми матерями та коханими. З небес на нас дивляться тисячі зір. Воістину — тут ми на даху світу. Прокинешся серед ночі просто неба, і ця краса засліплює.

Вартовий біля воріт міцно спить, схрестивши ноги та тримаючи рушницю на руках, мов дитину. Комірчина брамника зачинена, його візок стоїть зовні. Іду далі.

***

— Приміщення для утримання в’язнів у нас немає,— пояснюю я.— Злочини тут трапляються не часто й зазвичай караються штрафом або примусовими роботами. Цей сарай, як бачите, просто прибудова до комори.

Усередині тісно й тхне. Вікон немає. Двоє затриманих лежать зв’язані на підлозі. Тхне від них — застарілою сечею. Кличу всередину охоронця:

— Принеси води, хай вони помиються, і швидше, будь ласка.

Веду гостя до прохолодного сутінку комори.

— Цього року ми сподіваємося зібрати три тисячі бушелів із громадських земель. Ми сіємо тільки раз. Погода нам дуже посприяла.

Ми розмовляємо про пацюків і те, як контролювати їхню чисельність. Коли повертаємося до сараю, там пахне вологим попелом, а арештанти вже стоять навколішки в кутку. Один — старий, інший — хлопець.