Вроцлавіта

Чужий хлопець

Я дивилась у янгольські блакитні оченята хлопчика, і земля йшла в мене з-під ніг. Переді мною стояла чужа дитина.

— Ромчику, ти зустрів маму? Вітусю, привіт! — гукнув із вітальні дід Євген. — Я подрімати приліг, щось голова сьогодні гуде на погоду...

— Привіт, діду! Звісно, полежи, якщо тобі недобре!

Думки в моїй голові вирували, мов шалені. Найімовірніше, дідо забрав зі садочка не ту дитину. Хлопчик і справді був схожий на Ромчика, дідо недобачав, тож цілком міг переплутати. Сказати йому чи ліпше не треба? Тільки дідового інфаркту мені бракувало!

Я глибоко вдихнула. Малий і далі незмигно дивився на мене. Не плакав і не усміхався. Очікував, що скаже чужа тьотя.

— Як тебе звуть? — спитала польською.

— Ромек.

От халепа. Ну звісно.

— Дідо, а ви з Ромчиком сьогодні нормально додому дісталися?

Цікаво, помітила я. Говорити могла, а рухатися — ні. Тіло ніби берегло сили в очікуванні команди, куди бігти і що робити.

— Так, забрав малого о третій, він цілу дорогу щось польською лопотів, — дід позіхнув.

Я нервово мугикнула. Мій Ромчик був єдиною українськомовною дитиною в польській групі. Отже, дідусь помилково привів поляка. Що на нас чекає? Міжнародний скандал, депортація, позбавлення батьківських прав? Але головне — спершу знайти мого Ромчика. Я перевірила час на телефоні. 16:40. Якщо швидко бігти, маємо встигнути до закриття.

— Діду, ми з Ромчиком вийдемо, — гукнула я.

Схопила чужого Ромека на руки (він був легший за Ромчика) і побігла.

Літнє вроцлавське сонце пекло нещадно. Я витягла спітнілу руку з-під ніг малого, щоби відгорнути собі гривку з чола. Малий був наче грілка, і я відчувала, як із мене сходять сім потів. Синтетична блузка з маками чудово пасувала для роботи за комп’ютером під кондиціонером, але аж ніяк не для спринтерського забігу. Спідниця перекрутилася. Балетки натерли мізинці.

Звісно, я би могла спустити малого на землю й бігти з ним за руку, але так ми ризикували би не встигнути. У Ромчика я помітила дивовижну звичку: сповільнюватися саме тоді, коли я благала прискоритися. Зазвичай мій син міг пройти дистанцію завдовжки кількасот метрів, та й цей польський Ромек, мабуть, теж, — але зараз важила кожна секунда і ми не могли собі дозволити роздивлятися мурашок та листочки, якщо в малого раптом виникне таке бажання. Я пришвидшила крок. Тільки би Ромчик був у садочку! Зрештою, це і їхня провина теж! Щойно я це усвідомила, внутрішній юрист почав готувати промову. Та як вони могли? Виховательки абсолютно некомпетентні! Дитина перебуває під їхньою опікою, і це їхня відповідальність!..

Ромек і далі зосереджено дивився на мене й, на диво, не плакав. Хоч би йому не снилися потому кошмари про незнайомого діда і про тітку, котра кудись із ним бігла!

— Нам уже близько, — пояснила я йому.

— Ми йдемо до аквапарку? — він із надією подивився на закручені помаранчеві труби і на скляну будівлю, повз яку ми пробігали.

— Ні, ми зараз на хвилинку повернемось у садочок. Там тебе забере твоя мама.

І тут хлопчик раптом розплакався.

— Не хочу! — схлипував він і пручався.

От дідько! Нести його стало геть важко, перехожі почали на нас озиратися.

— Тихо, тихо, все буде добре, — примовляла я, прискорюючись, хоч і так уже давно вибігла поза межі своїх можливостей.

Я влетіла у двір садочка. Зелена будівля, що до болю нагадувала моє пострадянське дитинство, часто викликала у мене незрозумілу тривогу, а сьогодні й поготів. Крізь відчинене вікно долинав схвильований жіночий голос:

— Прошу пана, нехай пан так не хвилюється. Після прогулянки діти мали обід, і кількість порцій відповідала... Можливо, ваша дитина... емм... пішла з іншими батьками?

— Що це за маячня? Тоді телефонуйте всім батькам, питайте, чи немає в них мого сина!

— Як пан це собі уявляє? Я не можу турбувати батьків, поки не з’ясуємо всіх обставин! Нехай пан почекає, зараз заберуть останніх дітей — і переглянемо камери моніторингу...

Ага! Отже, я вчасно. Серце гупало через біг і хвилювання. З малим на руках я забігла всередину і постукала у двері групи, де, схоже, відбувалася розмова тата Ромека і працівниці садочка.