Бачу острови!

Бачу острови!

Вода. Солона вода. Куди не кинь погляд — солона вода. А зверху пекуче безжалісне сонце. Ані хмаринки. Ані подиху вітерця.

Підходить до кінця вже шостий тиждень, як велику галеру стернового Омара, котра потрапила у жахливий шторм, було кинуто кудись у безмежний простір Індійського океану. Шторм порозкидав увесь великий караван суден, що йшов на південь уздовж східного узбережжя Африки під керівництвом сина султана Ширазу принца Хасана Ібн Алі.

Зі шторму галера вийшла в жалюгідному стані: передню щоглу знесло, майже всі весла поламано, в корпусі численні течі.

Хазяїна і капітана галери хана Абу Ібн Керима та кілька десятків матросів і воїнів змило з палуби хвилями ще в перші години бурі. Багато веслярів і пасажирів були поранені.

Шторм налетів зненацька і не вщухав кілька днів. Потім хвилі та вітер почали заспокоюватись, і от уже другий тиждень стоїть повний штиль. Вітрило на кормовій щоглі висить нерухомо, поволі працюють із обох бортів по три-чотири весла. Крім цього, на галері не видно ніякого руху. Всі позабивалися в різні кутки та щілини. Щодня зменшують порції їжі, й, найголовніше, води, яку одержує кожен. У команді та серед пасажирів багато таких, для котрих це перша і, як вони гадають, остання морська подорож. Люди знесилюються, потроху зникає надія. Тільки кілька чоловіків тримаються мужньо і намагаються всіх підбадьорити. На судні, в команді, є двоє п’ятнадцятирічних хлопців — Салех і Махмуд. Для них це теж перша подорож, але поводяться вони набагато краще, ніж більшість дорослих.

Махмуд похмуро сидить біля пораненого стернового Омара. Чекає, коли той отямиться. До Махмуда повільно підійшов Салех. Обличчя його сумне.

— Що там ще трапилося? — запитав Махмуд.

— Дядько Хамзі помер, — тихо відповів Салех.

Махмуд нічого не сказав, лише очі його наповнилися сльозами. Салех сів поруч. Говорити не хотілось, але обидва хлопці думали про одне.

Дядька Хамзі вони знали дуже короткий час. Проте саме він став причиною того, що Салех і Махмуд опинилися на цій галері.

А трапилося це так.

Почалося все в рідному місті Салеха і Махмуда Аль-Басрі, великому порту на річці Тигр, султан якого був підвладним Багдадському халіфові. Якось, ще там, удома, коли Махмуд тільки-но розгорнув один з кількох папірусів, що залишилися йому від покійного батька, і вже збирався поринути у світ мудрості, до будиночка, що був схожий більше на сарай, увірвався Салех, і то так, наче за ним гналися гепарди халіфа.

— Махмуде! Біжимо хутчій! Там біля нашої сіті якась людина.

Махмуд поспіхом почав збирати папіруси.

— Та швидше, швидше! Ніхто твого багатства не забере, а от сітки ми можемо позбутися, — Салех нервувався, раз у раз кидався від віконця до дверей.

Але Махмуд, нічого не відповідаючи, все старанно сховав і тільки тоді побіг за товаришем на берег Тигру.

— Ти що тут робиш? — іще здалеку почали кричати хлопці. — Хіба то ти ставив цю сіть? От зараз сторожу покличемо!

Незнайомий, котрий стояв по коліно в воді, різко обернувся. В його очах стояв жах, та коли він побачив тільки двох хлопчиків, жах одразу зник. Він навіть полегшено зітхнув. Але то було дуже передчасно.

У нього полетіло каміння. Хлопці кидали так швидко і влучно, що той змушений був кинути сіть і затулити голову руками. Рятуючись від ударів він поволі відступав все далі й далі, аж поки вода не сягнула грудей.

— Стривайте, хлопці! Я ж не знав, що вона ваша. Та стривайте ж!

— Усі злодії так кажуть, — закричав Салех. Хлопці, побачивши свою перемогу, припинили обстріл, але каміння з рук не кинули.

Незнайомець вийшов із води. Вони трохи відійшли. То була літня людина, одягнута у старий-престарий халат, подерті штани, на голові — давно не прана чалма. Жебрак.

Він сів на землю біля своїх стоптаних черевиків, й одразу навкруги нього з одежі набігла калюжка води. Хлопці стояли осторонь і уважно диви- лися. Хвилин п’ять незнайомець сидів, схиливши голову, потім глянув на Салеха і Махмуда й тихо сказав: