Чотири мільйони. Збірка новел

Тобін і я, — два чоботи — пара, — подалися одного дня з чотирма доларами на Коні 1, позаяк Тобінові конче треба було розважитися. Річ у тім, що Кеті Магорнер, його пасія із графства Слайґо 2, мовби у землю запалася відтоді, як три місяці тому майнула в Америку, маючи дві сотні доларів власних заощаджень і ще сотню, отриману від продажу успадкованих Тобіном маєтностей — милої халупки разом із свинею десь у торф’яних болотах Шаннаух. І після тої епістоли, в якій вона благовістила Тобіна, що вже летить до нього, про Кеті Магорнер не було ні слуху ні духу. Тобін навіть оповістки в газети давав, але дівчина як у воду канула.

І ось із такого побиту ми із Тобіном вимикнулися на Коні, сподіваючись, що катання на гірках та запах попкорну трохи звеселять його душу.

Але Тобін був хлопцем собі на умі, і журба добряче в’їлась у його шкіру. Спершу він видав скрегіт зубовний, щойно почув пищання повітряних кульок; потім кляв на чім світ стоїть картину на сеансі ілюзіону, і хоча він жодного разу не проминув нагоди хильнути чарчину, проте на Панча та Джуді 3 навіть не глянув і заледве не накинувся з кулаками на тих типів, котрі так і пильнують, щоби зняти вашу морду на брошку чи медальйон 4. Заледве мені вдалося відтягти його на дощатий тротуар подалі від тих типів — туди, де атрак­ціони не настільки оглушливі. Біля маленького — шість на вісім — намету Тобін робить стійку, і вигляд у нього вже більш-менш людський.

— Ось тутечки, — каже він, — мене й розрадять. Неперевершена ворожка із берегів Нілу вивчить мою долоню і як на сповіді розкаже, що було і що буде.

Тобін свято вірив у всілякі прикмети та неосяжні розумом явища. Він був напхом напханий найрозмаїтішими забобонами — від чорних котів до щасливих чисел, і беззастережно довіряв газетним прогнозам погоди.

Тож ми й увійшли в той чарівний курник, завішаний червоною шматиною із зображенням долонь, так густо змережаних лініями, як ото вузлова залізнична станція — коліями.

Вивіска над входом стверджувала, що тут владичить «Мадам Зозо — єгипетська хіромантка». Всередині сиділа товстуля в червоному джемпері з вишитими на ньому закарлючками та звірятками. Тобін дає їй десять центів і простягає одну зі своїх рук. Ворожка підіймає Тобінову долоню, що мовби доводиться близькою родичкою копита коня-тягловика, і дивиться на неї так пильно, наче мізкує, в чому тут річ: чи то підкова відлетіла, чи то камінчик у стрілку потрапив...

— Чоловіче, — каже ота мадам Зозо, — лінії долі кажуть, що твоя нога...

— Це ніяка не нога, — уриває її Тобін. — Ясна річ, вона не бозна-якої краси, але то моя долоня!

— Тож лінії долі кажуть, — незворушно провадить далі мадам, — що твоя нога не завжди ступала гладенькими життєвими доріжками. І так буде й надалі. Горбок Венери — чи це задавнена мозоля? — вказує на те, що ти був закоханий. І мав клопоти через свою милу.

— Вона говорить про Кеті Магорнер, — голосно шепоче Тобін у мій бік.

— Я бачу, — продовжує хіромантка, — багато горя і скорботи через ту, яку ти не можеш забути. А також бачу в її імені букву «К» і букву «М».

— Отакої! — знову шепоче Тобін. — Ти це чуєш?

— Стережися, — провадить далі мадам, — чорнявого чоловіка і білявки, бо матимеш через них нові клопоти. Невдовзі на тебе чекає подорож водою і фінансові втрати. Іще я бачу лінію удачі. В твоє життя увійде чоловік, який принесе тобі щастя. Ти впізнаєш цього чоловіка за гачкуватим носом.

— А чи не видно там бува його імені? — перепитує Тобін. — Було би незле ґречно його привітати, коли він притарабанить до мене моє щастя.

— Його ім’я, — глибокодумно озивається ворож­­ка, — не накреслене на лініях долі, але тут є натяк, що воно довге і в ньому повинна бути літера «о». Більше нічого не можу тобі сказати. До побачення! Не загороджуйте вхід!

— Це просто диво, звідки вона все це знає, — чудувався Тобін, прямуючи у напрямку пірсу.