День Відбуття

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Олексій Волков

День відбуття

Сергій, студент політеха, поєднує у собі два неординарних захоп­лення. Це боротьба самбо та дослідження карстових печер. Саме завдяки ним юнак потрапляє у халепу, з якої вийти неушкодженим, здається, неможливо. Тим паче, коли доля у такий момент несподівано дарує жінку, заради котрої готовий на все, а в підземному царстві на рубежі двох тисячоліть починають відбуватися речі, які нормальній людині навіть важко уявити…

У звичному для себе стилі відомий письменник-детективіст Олексій Волков від початку до кінця роману витримує неабияку напругу сюжету, а розв’язку важко передбачити до останніх сторінок.

І

Їх було троє проти нього одного. Розташувавшись півколом, вони пружинили на ледь зігнутих ногах, готові будь-якої миті кинутись уперед, на супротивника, або відскочити. Їхні рухи нагадували котячі — м’які та обережні й разом з тим стрімкі та сильні. Вони намагалися підкрастися ззаду, але той не пускав, відступаючи і пильно стежачи за кожним із них.

Нападники зовсім не виглядали дрібнотою: се­редні на зріст, міцні та жилисті, зі широкими спинами, а однакові короткі стрижки робили їх схожими між собою. Та навіть поруч з такими хлопцями одинак виглядав справжнім гігантом. Вищий на голову, майже вдвічі ширший у плечах, він, здавалося, мав розжбурляти їх за лічені секунди. Його напруженою постаттю та чіткими рухами мимоволі можна було замилуватися.

Ще крок — і позаду стіна. Найнебезпечніший із супротивників, який стояв з ним віч-у-віч, зробив кілька обманних рухів, аби вивести здорованя з рівноваги, але марно. Той блискавкою метнувся вперед і з розвороту вдарив ногою середнього. Удар виявився настільки несподіваним для нападника, що той од­разу перекинувся навзнаки. Другий, відчуваючи, що наступний удар дістанеться йому, встиг відскочити, а третій таки вхопив кремезня за куртку. Вони зчепились, і за мить менший уже летів сторчголов. Але той, який устиг відскочити, стрімко кинувся йому в ноги, а інший, котрий першим прийняв удар, уже сидів на спині велетня, обхопивши його за шию. Скинути його не вдалось, і вони завалились усі разом, а за якусь мить і третій опинився зверху. Це відчайдушне борсання точилось якусь хвилину, доки здорованя не скрутили так, що він не міг і ворухнутись: один заламав його ноги, другий заволодів рукою та шиєю, третій намертво сів на другу руку. Жодного шансу вирватися не залишилося.

— Ну, все, харош... — прохрипів здоровань. — Ну! С... синки… Наступного разу я вас п... поламаю...

Напевно, йому добряче притиснули або вдарили губу, і він пробував її пальцем, чи нема крові, напівзлостиво-напівжартівливо зиркаючи на своїх недавніх супротивників.

Тренування давно закінчилось, і більшість хлопців порозходилося. Ті, які залишилися, займалися «вільною творчістю»: качались або спостерігали за щойно закінченим поєдинком. Той, у червоній куртці, котрий першим прийняв удар, потирав рукою ребра й відсапувався. Куртка на спині потемніла від поту.

— Що, Сергію, дісталося? — запитав хтось із хлопців, проходячи поруч.

— Йому більше перепало, — заперечив «червоний», хитро зиркнувши на тренера. — Правда ж, Євгене?

— Ти мені п-поговори, — буркнув той, — с... синки... Призвичаїлися гуртом батька бити... П... поламаю...

Євген уже розв’язав пояс білої куртки, і його довгі кінці волочилися килимом, торкаючись синіх з лампасами трусів та довгих м’язистих ніг.

— А чого чекати? — Сергій рвучко скочив на килимі й зав’язав пояс на куртці. — Га? Сам на сам.

Вийшовши на центр килима, зробив кілька рухів, запрошуючи тренера. Той, щойно всівшись, неохоче підвівся, але несподівано розізлився і майже побіг до нього:

— Ну все, ти захотів...

— А як: творчо чи не дуже?

— Жодної творчості, спортивне самбо, — і Євген кинувся на нього.

— Ж... живи, с... синок, — весело видихнув частинками Євген, як завжди, ледь-ледь затинаючись. — Ну, є ще б... бажаючі сам на сам? Н... нема? Отож...