Магнат: трилогія "Колодязі". Кн. 2

Любовна історія

Мар’єтка згорнула зошит, поклала його на край столу й задивилася на дубову крону за вікном класу. Пополудневе сонце освітлювало його листя, перетворюючи на барвистий калейдоскоп кольорів. Деякі листочки виблискували смарагдовою барвою, а ті, що мали освітлену частину зісподу, були крейдяно-зеленими. Колір нагадав жінці гуаші її діда. В гущавині, куди не сягали промені сонця, крона була темною й таємничою. Інколи навесні, під час грози, коли серед уроку небо раптом темніло й здій­мався сильний вітер, листя могутнього дуба тріпотіло, а крона хвилювалася. Тоді Мар’єтка шкодувала, що мусить зачиняти вікна, адже так хотілося почути шелест і прислухатися до таємниць, які шепотіло могутнє дерево. Але торік вітром вибило шибки в коридорі, тож двірник пригрозив, що за розбиті вікна доведеться платити їм.

Мар’єтці Корен, вчительці словенської та англійської мов, було тридцять дев’ять років. Коли вона не мріяла, а тверезо розмірковувала про себе, то доходила висновку, що живе звичайнісіньким життям. Після смерті матері вона залишилася сама у великому й просторому будинку, утримання якого потребувало значних коштів та зусиль. А ще їй дістався чималий мамин город, що вимагав постійного догляду. І Мар’єтка все частіше почала задумуватись над тим, щоб закинути його. Адже з того, що вирощувала на городі, споживала небагато, а решту, розклавши в різні лотки й пакети, постійно заморожувала. Надмір вирощених овочів часом намагалася роздати знайомим, але, крім Дениса, який не працював й охоче щось брав, усі відмовлялися. Бо коли у тебе чимало салату, то він росте й на інших городах, а коли достигають помідори, їх теж повсюди багато. Правда, був й інший варіант, але на нього вона не погоджувалася: викидати на компост те, що сама виростила, вважала занадто безглуздим. Так Мар’єтка розмірковувала щовесни, маючи намір відректися від городу, проте завжди передумувала. Бо одразу згадувала маму, дивилася в небо, а потім перекопувала землю, засівала грядки усім підряд й полола бур’яни.

І справа не тільки у викиданні продуктів — город забирав її дорогоцінний час. Мар’єтка була жадібною до кожної вільної хвилини, хотіла займатися тим, що приносило їй найбільшу в житті насолоду — читання. Вона страшенно любила читати. Читала багато, з неймовірним задоволенням, і робила це, відколи себе пам’ятала. Спершу проковтнула все, що було вдома, наприклад, усю «Анжеліку», потому те, що пропонували шкільна та місцева бібліотеки. Під час навчання в університеті читала те, що доводилося читати, здебільшого із задоволенням, але іноді й вимушено. Згодом її смак звузився, головним чтивом стали любовні романи. Звісно, не сміття та літературна порнографія. Як випускниця словеністики вона вимагала від літератури чіткого концепту, високого рівня вираження, багатої мови та відшліфованого стилю. Вона могла годинами насолоджуватися описом витончених стосунків між двома людьми, заглиблюючись у почуття любові, прихильності, взаєморозуміння, а також зречення, притирання та жертовності. Їй подобалося, коли когось кохають, і подобалося, коли хтось страждав через кохання. Все заради Кохання, справжнього, яке дарує себе і любить безумовно.

У будинку було кілька куточків для читання. Її улюблений — на софі біля вікна кабінету на другому поверсі. У приміщенні було гарненьке вікно, вирізане у фасаді й відвернене від будинків селища. Жодна будівля не втручалася в ландшафт, нікого не було видно крізь вікно, і нічий погляд не міг проникнути всередину. Нижню половину вікна затуляли схилені гілки верб, за ними височіли каштани, а над ними тягнулася блакить безкрайого неба. Напівлежачи, поклавши одну руку на книжку, а другою зарившись у кучері, вона проводила години біля вікна.