Пернач полковника Вухналя

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Борис Крамер

Пернач

полковника

Вухналя

Кримінальний роман

Дипломант Конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова», 2018

Дочці Лідії, яка народилася в час,

коли зрушилась історія.

1

Гострі язики вогнища, ощирившись, проривалися з-під чорного шиферу й розрізали нависле темне небо. Шифер тріскав, ніби хтось із горища відстрілювався від команди пожежників, які поспішливо поливали хату струменем води. Прапорщик Вітенко, худий і тонкий хлопчина, у касці, що весь час намагалась ізслизнути на очі, кидав переламані тіні в обманливих прожекторах і хлюпав завеликими чобітьми довкіл машини, несамовито горлав:

— Куди ти ллєш!.. Бий сюди!.. Туд-д-ди твою мать!..

Вода заливала хату від комина по вікна, але вогонь неначе грався — зникав ув одному місці й вихоплювався жвавим півнем в іншому. Стіни були дерев’яні, хворостяні, обмащені глиною, до пори до часу тільки куріли, десь там всередині в них нуртували вогняні змії, кублились, звивались, набирали сил, щоб несподівано прорватись на поверхню снопом іскор і шипінням. Галасливий Вітенко скеровував шланг у той прорив, а натомість півень починав грати рожевим оком у шибах. Удар струменем, дзенькіт розбитого скла і вогнистий птах перелітав на піддашшя чи на горище…

Заграва палала над вулицями, що збігли у яр вздовж Синиці, сховались у густих садах та чагарниках. Тут жили ті, хто від села відбився, а до міста не примкнув, хуторяни й відлюдники за характерами. Горіла хата Бориса Циганчука. Хата — це навіть голосно сказано — халупа, мазанка з трьома вікнами, у якій Борис жив із матір’ю з тої пори, коли на початку шістдесятих повернулись з Караганди, куди їх (чи то пак, її, молоду дівчину Глафіру Циганчук, запроторив Давид-міліціонер за одну-єдину фразу, що вона з грузинами не жартує, а грузини тоді були злі й кусючі, як шершні восени) запроторили ні за що, ні про що. Там Глафіра нажила собі синка з політичним прибалтом й коли повернулась у рідну Грушку, принципово, із затятістю каторжанки, не йшла на жодні контакти з владою у всіх її формах, ба, більше, навіть із сусідами, які жили, приспівуючи, й не переймались її бідами. Жінка сяк-так звела халабуду на пустирі, влаштувалась прибиральницею на вокзалі й невдовзі померла від сухот, залишивши синові у спадок вільготний та недовірливий погляд на світ. Борис вивчився на коваля, а потім став майстром у будівельному училищі. Що то за фацет удався, ніхто толком його й не розумів. Навколо хворостянки у нього зарослі — як у лісі. Казав, що він натураліст. Все, що живе, має жити. Кожна рослинка, кожна бадилинка — сутність чутлива й безборонна. Її треба оберігати й переступати, бо її болить, бо все в природі гарно й гармонійно. То тільки серед людей клацають зуби…