| Видавництво: | Видавництво «Богдан» |
| Автор: | Петро Кралюк |
| Жанр: | Ім’я на обкладинці · Біографії і мемуари |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| Серія: | Ім’я на обкладинці |
| ISBN: | 978-966-10-7670-8 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
Роман-реконструкція. Саме так можна означити біографію родоначальника славетної княжої династії Данила Острозького. Автор книги відновлює не тільки життєпис князя та історичне тло його епохи, але й принципи та прийоми роботи творців давньої української книжності. Додаткові можливості роздивитися епоху «Сутінків Середньовіччя» дає читачеві ретельно підібраний ілюстративний матеріал.
Говорив мені князь Данило:
«О, скільки славних ми мали предків! Чи багатьох пам’ятаємо? Час невблаганно стирає пам’ять нашу. Наче осінній вітер, що зриває листяний покров із дерев. І стоять ті дерева — як тіні. І пам’ять про минуле наше — сонмище тіней».
«Лише літописець, — рік далі він, — може оживити тіні ці. Правда, не кожен».
Траплялося — у довгі зимові вечори просив (чи, радше, наказував) князь, аби я читав йому Літопис Руський. Особливо любив слухати про діяння прадіда свого — князя Данила Романовича.
«На його честь мене теж нарекли Данилом», — говорив мій повелитель.
«А ось про батька Данилового, князя Романа, мало написали літописці, — із сумом казав він. — Хіба той звершив менше діянь великих? Ось люди про нього донині пісні співають».
Я подумав: «Не завжди праведно й справедливо твориться в світі цім».
«Не мав Роман доброго літописця при собі, — казав Данило. — Князеві не лише меч потрібен — а й перо!».
«Ти напиши, — говорив мені, — напиши про Романа Мстиславовича».
І тоді я написав таке:
«Був Роман-князь владарем могутнім. Владів він Руссю. І хай ця Русь не була такою великою, як раніше, але ж його отчина Володимир, і підкорений ним Галич, а ще Київ — то осердя землі Руської. І хай називають її Руссю Малою. Але то та Мала Русь, на якій Велика Русь наросла.
Захотів Роман слави ще більшої — щоб про нього говорили у землях лядській та німецькій. А Папа, почувши про побіди Романові, прислав до нього посла, аби той намовив його корону королівську прийняти і на віру латинську перейти. Говорив йому посол, що Папа є сильним і може його багатим зробити, і городи йому дати. Тоді Роман витягнув меч свій та запитав: «Чи має Папа такого меча? Якщо має, то хай роздає городи. А я поки маю свій меч при бедрі. І не хочу купувати городів чимось іншим — лише кров’ю. Як колись батьки й діди наші, проливаючи кров свою, Русь розмножували».
І вибрався Роман у похід далекий. Удома залишив молоду жону, яка недавно породила йому двох синів — Василька й Данила. Буде кому великокнязівський стіл передати!
Та рано Роману ще про наслідування свого престолу думати. У нього багато справ попереду.
Прийшов Роман зі своїм воїнством, із дружиною до польського міста Судомира 15.
Гарне це місто. Стоїть на пагорбі високому над Віслою. З одного боку — повноводна ріка. З іншого — глибокий яр-яруга. Не приступишся.
Але Роман хотів приступитися. Наказав воям своїм завити хвости коням. Бо ж Завихвост! Так іменується місцина біля Судомира, де є брід на Віслі. Коні мали зайти у воду, потім — пуститися вплав. Пішов один кінь, другий. Ось уже десятки їх. Дехто пливе. Здавалося, все буде добре. Протилежний берег вільний, чистий.
Пора було б уже й Романові приєднатися до воїнів своїх. Раптом — якісь крики. Що це? Хтось розвернув коня, хтось схопив меча. А хтось упав на землю, убитий підступним ворогом.
Вороги вичекали свого часу. Побачили, що мало воїнів лишилося на березі — і вдарили. Роман теж розвернув коня. Гукнув тим, хто перепливав Віслу, аби поверталися. Здавалося йому: нічого страшного. Не так багато нападників тих. Блиснув князівський меч.
І раптом потемніло в очах Романа Мстиславовича. Стріла прошила горло йому».
«Добре написав», — хвалив мене князь Данило. І повідав таке: «Знаєш, якби не та нерозумна смерть мого прапрадіда, князя Романа, під Завихвостом, може, все інакше було б».
«Інакше?» — подумав я. І сказав таке: «Смерть, князю, завжди нерозумною є. Часто не чекаєш її. І не чекав смерті князь Роман, коли йшов землею польською до Судомира».
На цьому обривалася повість. Чи то, може, було таке її закінчення? Бо ж іноді закінчення повісті — несподіванка. Не знаєш, чи то її кінець, чи просто вона обірвалася й продовження має бути.
Написано ще в сій повісті, що про князя Романа пісні співають. І оповіді різні про нього є.
Говорив я про це із хлопцями своїми. Максим пригадав, що чув пісню про Романа. Але вона зовсім не прославляла князя.
«Можеш заспівати?» — спитав я його.
«Спробую», — сказав Максим.
І заспівав, але тихо-тихо. Бо ж монастир. І була та пісня як щедрівка:
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
