Роман Солило
кульбабовий ангел
Галицьке писаніє
Моєму батькові
Івану Олексійовичу Солилу
присвячується
РОМАН СОЛИЛО
КУЛЬБАБОВИЙ АНГЕЛ
Галицьке писаніє
Книга перша
«Кульбабовий ангел» Романа Солила, письменника та гумориста, знаного в народі як Ганя Полупанцьова, вирізняється серед інших видань тим, що це книга голосів простих людей, яких автор знав із дитинства. Тут і смішні, і сумні історії, але всі разом вони творять мовби енциклопедію одного села.
Для широкого кола читачів.
Книга голосів
Романа Солила знає багато хто, але, перш за все, як коміка, який уже понад двадцять років веселить публіку зі сцени. Менше людей знає, що все, проказане Ромком у різних образах, – це його власні тексти.
На жаль, таких, як він, щиро українських гумористів, ніхто в нас у телевізійних програмах не демонструє. Там маємо винятково старозавітний та ісконно-русскій гумор, бо на інший ми, либонь, не заслужили.
Коли вперше у 80-тих у клубі творчої молоді відбулося обговорення творчості Солила, то чулися закиди, що, мовляв, писання на діалекті не перспективне і вже застаріло. Я ж навів тоді приклади зі світової літератури, де твори на різних діалектах посіли своє гідне місце і ніщо їм не зашкодило у просуванні до читача. Назву бодай відомого італійського режисера Паоло Пазоліні, який писав вірші мовою фріулі, котру ще пам’ятала його мама. Ці вірші перекладені безліччю мов. А Фредерік Містраль писав провансальською, і це йому теж не стало на заваді до Нобелівської премії.
Тому писання на діалекті – це насправді дуже важлива грань будь-якої літератури, бо збагачує її лексично і розширює можливості, особливо у тому разі, коли автор чується в діалекті, як риба у воді. Власне, це ми бачимо й у творах Солила, – його персонажі говорять, як дихають, без натуги, без штучності.
Нова книга Солила вирізняється тим, що в ній лунають голоси людей, яких він знав змалку, книга, яку розповіли прості люди. Тут і потішні, і сумні історії, але всі разом вони мовби творять енциклопедію одного села.
Чеський письменник Богуміл Грабал, чиї дві книжки я переклав, робив колись те саме, і навіть одну збірку оповідань так і назвав “Розмови людей”. То були завсідники кнайпи, які за гальбою пива мололи язиками про все на світі. Але перекладаючи ці оповідки, я теж змушений був удатися до діалекту, аби відтворити ту нецивілізовану, нелітературну чеську мову.
Оповідки Романа Солила мають не тільки літературну вартість, а й краєзнавчу; складні долі людей, які пережили кілька окупацій, опинялися на сибірах, у тюрмах або змушені були йти в ліси, але ніколи не втрачали почуття гумору, віри в те, що все лихе минеться, безумовно, вражають.
Юрій Винничук, письменник
Розділ І
ДІДОВА КНИГА
Книга
Ся книга мовлена людьми, й часом навіть там, де хотів докласти свого, я чекав, як прийде що від людей, мусів терпіти, вступаючи поперед місце людському.
Приходили слова гарні, бо вміють декотрі люди гарно говорити й те їхнє слово приємне й миле – слухай та слухай. Приходили слова кострубаті й невигріті... Як часом вони остюками лізли в язик! Перечили думці, та мусів пасувати й їх во єдину річ, бо, дійнявшись роботи, на половині не вкинеш.
Трудно думку зодягнути в тіло слова, а слова докупи припасувати, аби розмаїті тулилися, а від здруження словесного вигаптувався стрій. Той стрій має дати окові замилування й ушам благослов’я, а з проникненням у людську стать зі всего прийнятого пробуття діставати мусять джерельця стрімлень і понятливості.
Але слово до слова були пасовані, де слово викінчувалося одне, друге слово родилося й мало чим до слова зачепитися, а де не могло, то на поміч приходили здогад і розум. Як нема вдатного слова, то тяжко зодягнути думку такою силою, аби думка з проникненням у людську стать рухала її струни. Так у собі слова добираючи, чуєш, як рухається їх сила. Але як то з себе витягнути, як виказати? Й від многослів’я того книга подібна мені на клекіт великої громади бузьків, котрим шкода покинути вітцівщизну. Якраз той голосний перегук видає їхній величезний біль.