| Видавництво: | Видавництво Старого Лева |
| Автор: | Дзвінка Матіяш |
| Жанр: | Роздуми та есеї |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 9786176793939 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Дорога святого Якова» — книжка Дзвінки Матіяш про 900 кілометрів Каміно-де-Сантьяґо, з фотографіями Євгена Іларіонова. Вийшла у «Видавництві Старого Лева» 2017 року.
Каміно-де-Сантьяґо, або ж дорога святого Якова — це 900 кілометрів пішки з наплічником на спині через усю Іспанію до міста Сантьяґо-де-Компостела і до мису Фіністерра — Кінця Землі. Це унікальний досвід, який авторка книжки переживає разом зі своїм чоловіком. Стан перебування у дорозі, фізичні й моральні зусилля, без яких не подолати такий шлях, знайомства з людьми з різних країн, що вирішили пройти Каміно, історії людей, яких можна було би зустріти тепер і багато років тому, — про все це можна прочитати у книжці «Дорога святого Якова».
У дизайні обкладинки використано фото Jose Montoro.
30 жовтня. Місто святого Якова
Дорога святого Якова не має кінця. Вона веде далі, ніж далеко. Дорога впирається у собор святого Якова. Але не завершується. Те, що виростає з нескінченного, не має завершення. Це суперечить тому, що повинно бути. Це суперечить тому, що є.
Ті, хто пройшов цю дорогу, вже не можуть із неї зійти. Навіть якби й хотіли. Хоча ніхто не хоче, щоб дорога святого Якова закінчилася. Паломники закохуються у дорогу міцно і назавжди. Вони повернуться додому й сумуватимуть. Інакше не буває. Дорога знає про це. І залишається з тими, хто нею йшов, назовсім. Через підошви легких сандалів чи гірських черевиків проникає у шкіру. Вона легка, хоча йти нею важко. Вона сповнена таємниць, хоча здається, що всі її таємниці давно розгадано й описано. Однак кожен новий паломник, потрапивши на дорогу, відкриває її таємниці заново.
Торкаюся руками бруківки перед собором. Вона тепла й прохолодна водночас. Післязавтра вже листопад. У Києві в цю пору майже ніколи не буває так тепло. Сонце не таке яскраве. Пальці не хочуть відриватися від бруківки. Відриваю їх силоміць. Здається, вони змінилися. Усе тіло змінилося. Ліва частина засмагла більше, ніж права. Так і буває, якщо сорок днів іти на захід.
На площі перед собором паломники ходять, сидять, стоять і лежать. Немолодий чоловік спить, поклавши голову на наплічник. Той, хто нарешті дійшов сюди, подолавши всі труднощі, може безтурботно заснути на цій бруківці.
Досвідом дороги хочеться ділитися. Його не можна залишати тільки для себе. Нехай свободу, яку дарує ця дорога, відчують інші — ті, хто ще нічого не знає про Каміно-де-Сантьяґо — дорогу святого Якова.
Цей досвід важко описати у повноті — багато що залишиться неописаним. Описане буде не таким яскравим, не таким сильним і не таким живим, як було насправді. Однак прожите на Каміно все одно треба описувати — нехай і фрагментарно.
Дорога говорить до нас через людські історії. Якби на ній не було нас, вона мовчала б. Дорогу оживляють люди — сильні і слабкі, веселі і сумні, наївні і прагматичні — різні. Усіх їх об’єднує щось одне, і я досі не знаю, як його назвати.
Можливо, спогади про цю дорогу когось зворушать. Може, аж настільки, щоб спакувати наплічник і піти на дорогу святого Якова, щоб на власні очі побачити, як там насправді.
19 вересня. Сен-Жан-П’є-де-Пор - Ронсеваль (27 км)
Паломник, який розпочинає паломництво, ще не знає, що початок дороги вже містить у собі її завершення. Що насправді якраз біля собору святого Якова гостро відчуваєш, що треба йти далі. Що це зовсім не кінець.
Паломник не знає, що дорога святого Якова нагадуватиме про себе несподівано за три, п’ять, десять років. Іноді вона нагадуватиме про себе щодня, вриватиметься у звичний і наповнений буденними справами світ.
Згадую про дорогу святого Якова завжди, коли дивлюся на металеву огорожу, що відгороджує нашу вулицю від соснової посадки. Соснові голочки на огорожі нагадують дерев’яні хрестики на подібній довгій огорожі десь за Льоґроньйо, столицею провінції Ріоха. Всю огорожу зверху донизу завішано хрестами. Кожен хрест — це чиясь історія. Ця огорожа вражає — сотні хрестів. Цього не можна забути. Але можна часом згадувати. А соснові голочки на нашій огорожі часто змушують мене згадувати ці хрести.
Паломник не знає, що найцікавіші пригоди стаються тоді, коли ніхто не чекає пригод.
Паломник не знає, що пригоди містяться в не-пригодах: у монотонній ході рівниною, у слизьких спусках і пологих підйомах, у тому, як західний вітер віє в лице, як пече сонце, і у тому, чого не видно за черговим вигином дороги. У тому, що кожного ранку треба пакувати наплічник і йти далі.
Паломники багато чого не знають на початку паломництва. Вони сповнені очікувань, надій і передчуттів. Дорога тільки починається.
Не знаю, коли розпочалося наше паломництво. Чи тоді, коли наш літак приземлився у французькому місті Бордо, що славиться своїми винами. Чи тоді, коли ми забронювали квитки на літак і кілька місяців щодня тренувалися ходити пішки нашими лугами, на яких ростуть іван-чай, звіробій, пижмо, кашка, червоні маки, сині сокирки та ще сотні інших трав, назв яких я не знаю. Чи, може, іще раніше?
Восени 2013 року Дзвінка Матіяш вирушила з чоловіком Євгеном у паломництво дорогою святого Якова. За її словами, до Сантьяґо-де-Компостела вони йшли 34 дні, а все паломництво тривало «класичних 40 днів» і склало приблизно 900 кілометрів — близько 800 французькою дорогою і ще сотню до океану, до мису Фіністерра. Книжка вийшла через чотири роки, у липні 2017-го, у «Видавництві Старого Лева»: 224 сторінки, фотографії Євгена Іларіонова, обкладинка Дмитра Подолянчука. Причину, чому взялася писати, авторка пояснює в самому тексті: «Досвідом дороги хочеться ділитися». Того самого липня уривок із книжки надрукувала «Українська правда», а 2024 року видавництво випустило оновлене видання з новим ISBN.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
