Пройдисвіти

Сергій Ухачевський

Пройдисвіти

Роман

Культовий роман Сергія Ухачевського «Пройдисвіти» вперше з’явився на світ 1994 року і з того часу перевидавався п’ять разів. Цікавість до цієї історії не вщухає і досі, бо і тепер є надзвичайно актуальною.

Це й не дивно. «Пройдисвіти» було написано на початку бурхливих 90-х, у роки розвитку дикого капіталізму в Україні. Це час, коли змінювалась наша держава, час правоохоронного, чиновницького та кримінального свавілля, що надто перегукується із сьогоденням. А також час відваги і благородства — якщо говорити про головних героїв книги.

«Пройдисвіти» — це карколомні пригоди, авантюри, пристрасті, ризик, справжня дружба і помста заради справедливості. Героїв чекають далекі країни, втрати, розчарування і великі гроші. Розпочавши небезпечну гру проти можновладців і кримінальних авторитетів, вони вийшли з неї переможцями.

Книга написана легкою мовою і, захоплюючи з перших рядків, читається на одному подиху.

Частина перша

У ся ця історія почалася того дня, коли я вирішив уперше за десять років піти на вечір випускників школи. Листівку із запрошенням, яку знайшов у поштовій скриньці, не викинув у смітник, як робив раніше, а чомусь подумав, що ця зустріч має принести у моє життя щось принципово нове. Просто тієї миті я озирнувся і не повірив, що минуло цілих десять років, і чомусь захотілося підбити підсумок — що я встиг у житті, порівнюючи з долями однокласників.

Але першої суботи лютого у мене, як навмисне, виникли невідкладні справи: бізнес-вояж до Києва. Доручити поїздку своїм компаньйонам не наважився, особливо їм не довіряючи, тому довелося запасатись у дорогу пальним і о шостій ранку виїжджати самому. Часи були не найкращі — іншим разом я скористався б послугами авіації, але останніми роками на злітних смугах місцевого летовища паслися кози.

І ось сонний Тернопіль залишився позаду, я, зручно влаштувавшись на задньому сидінні, спробував читати газети. Машина мчала порожнім шосе м’яко і важко. Мені подобалося відчувати себе успішним бізнесменом, подобалося моє становище у суспільстві й навіть те, що моїй персоні іноді приділяють увагу під рубрикою «Кримінальна хроніка» місцеві газети, як ось зараз. Подати на них у суд, чи що? Я зі сонною посмішкою відклав пресу набік.

Володя — досвідчений водій, але мовчун і бабій — незвичне поєднання. За вікном — одноманітні пейзажі зими, що не вдалася, у брудній відлизі міста й села; небо сіре і незатишне... Сон не брав. Так усю дорогу і вибалушувався у вікно.

Слава Богу, об одинадцятій ми опинились у Києві, а близько дванадцятої під’їхали до офісу «Олімпіка» — фірми, з якою я мав укласти контракт на поставку спирту для моїх львівських партнерів. Але офіс виявився зачиненим. Не було навіть охорони. Я походив довкола будівлі, позаглядав у вікна, — даремно. «Ну, тепер їм хана», — подумав сердито і зателефонував своєму давньому приятелеві Сашкові Морозу на прізвисько Сват. Домовилися зустрітися через пів години біля входу до ресторану «Столичний».

Відверто кажучи, непорозуміння з «Олімпіком» не було основною причиною мого дзвінка, а десь у підсвідомості — й самої поїздки. Хотілося побачитися з другом.