Готель «Велика Пруссія». Книга 1

Позен

17.10.1905

Від річки потягнуло лютим пронизливим холодом, і Маркус, наскільки міг, щільніше закутався у своє дрантя й підсунувся ближче до вогню. Втім, сирі дрова горіли кепсько, тому їдкого диму від них було більше, ніж тепла й світла. Чоловік сердито глянув убік Варти, чиї води мирно плюскотіли в темряві, мовби ріка і справді була його живим ворогом.

Маркус Щипак, тридцятилітній позенський волоцюга, радо перебрався б із сирого берега Хвалішево[1] кудинебудь в затишніші місця. Скажімо, ближче до Альтер Маркт[2], де осінні вітри відчуваються не так гостро, а добросердні господині час від часу виносять бездомним гарячу їжу. Однак у центр Позена його не пускали інші волоцюги. Ті, що були ієрархічно вищі, аніж він, а отже, мали беззаперечне право перебувати й живитися в кращих міських дільницях. Якби зараз він, піддавшись відчаю, й справді побрів у бік Старого Ринку, то заледве чи вдалося би йому перетнути Гарбари[3]. З темних закутків у порушника цього неписаного закону позенського дна полетіло б каміння і палиці, і Маркус навряд чи дожив би до ранку.

Звісно, можна відповісти, можна вступити в жорстку боротьбу за своє право жити ближче до міського тепла, але Маркусові здавалося це зайвим. Бездомним він був лише півроку і ще пам’ятав затишок оселі та смак щойно випеченого хліба… Він досі вірив, що теперішнє його життя — це лише довгий кошмарний сон або ж непорозуміння, яке випадково допустив Господь…

Чоловік підняв погляд догори. Від чорно-сірого присмеркового неба його відділяла смуга Хвалішевського мосту. Міст над головою означав сякий-такий сховок від дощу, а віднедавна в Позені дощило часто. Осінь, ця потворна стара хвойда, невідступно брала своє.

Маркус вже й не пригадував, коли саме почав несамовито пити. За лічені місяці він пропив у шинках усі гроші, що мав, згодом усе майно, потім вліз у борги, які остаточно й знищили його життя порядного містянина. Проте Маркус Щипак добре пам’ятав ніжне тіло своєї дружини і обійми дітей. Вкотре їх згадуючи, волоцюга відчував, як сльози обпікають йому очі.

Чоловік потягнувся до кишені, де лежав його сьогоднішній скарб — ароматна цигарка «Die Reichswehr», яку загубив на вулиці якийсь клерк. Той клерк, може, й підняв би її, але Маркус ухопив першим. Клеркові не залишалося нічого іншого, як скривитися з огиди й піти далі.

Провівши цигаркою біля носа й з приємністю вдихнувши запах тютюну, чоловік затиснув її зубами і видобув з іншої кишені сірники. Значно більше, аніж курити, хотілося їсти, проте Маркусові не трапилося сьогодні нічого. Щойно цигарка затліла в темряві червоною цяткою, як волоцюга несподівано зачув чиїсь стишені голоси. Вони долинали до нього згори, отже, хтось у цей непевний час прогулювався мостом. Прислухавшись, Маркус із превеликим подивом зрозумів, що голоси жіночі. На мості й справді завиднілися дві постаті, що, повільно крокуючи, упівголоса перемовлялися між собою.

«От дурепи, — подумалось йому, — не пройдуть вони так і двох сотень метрів… Та й якого біса подалися сюди серед ночі без жодного супроводу?»

Чоловік збирався знову втупитися очима в своє вогнище, коли помітив, як з іншого берега Варти в напрямку мосту прошмигнуло кілька тіней. Серце Маркуса завмерло. Він добре розумів, що до жінок нагорі скрадаються такі самі волоцюги, як він. І в таку пору щонайменше відберуть у безталанних мандрівниць усе цінне.

— Дурепи, дурепи, дурепи… — шепотів Маркус, обхопивши коліна й хитаючись над димом, як африканський шаман. — Чого ви туди поперлись?.. Чого, чого?..

Тим часом троє грабіжників вже обступили невдах і, озираючись довкола, простягали до них свої брудні гачкуваті руки. Ті ж, не сміючи навіть кричати, безладно знімали сережки, боячись не встигнути до того моменту, коли їх почнуть виривати разом із вухами.

Раптом один із волоцюг завмер і вказав на темну обшарпану постать, що стрімко наближалася до них.

Маркус підніс кулаки до обличчя й намагався дихати рівно. Він знає, він пам’ятає, як це робиться… Невідомий голос у його голові владно почав нашіптувати: «Лівою — лівою — правою… Крок убік, короткий справа… Знову лівою, відійти… Довгий через руку… В щелепу зустрічний…».