Карпатський капкан

Сергій Ухачевський

Карпатський капкан

Роман

Серія «Авантюрний роман»

Серію «Авантюрний роман» засновано 2019 року

Ідея Сергія Гаврилюка

Ілюстрації Олега Кіналя

Ця розповідь — на основі долі реальних людей і подій, що відбувались протягом 1941–1951 років на території Великобританії, Німецького рейху, Польщі, СРСР. Головний герой — полковник Степан Крижень, радянський розвідник, котрий завжди веде свою гру: і воюючи із нацистами, і ставши резидентом МГБ в Західній Україні, і борючись із системою, в якій доводиться працювати. Багатоходові шпигунські операції, затіяні в московських і лондонських кабінетах, втрачають сенс, коли в гру вступає він.

Книга написана живою мовою, з гумором, живими персонажами і подіями, що втягують у вир інтриг з перших слів і ведуть до останнього рядка.

1

Москва. 1951 рік, 15 квітня, Красна площа, 12.45 за московським часом

Дивакувата ця Москва... Така чужа... Холодна... Непривітна... І така вона різна...

Убогі задвірки з власним клопотом, із босоногою шпаною, яка ріжеться в «ножички» або у пристінок, з чоловіками в потертих куфайках і заношених майках, котрі з ранку до вечора «забивають козла» під горілку... Жінки, втомлені від невеселого життя на спільній кухні біля каструль та за пранням білизни, від сварок із сусідками й постійного дефіциту. І так мало свят... Та й тільки радості з того, що «наша страна — первая в мире»... Про це волають передові статті газет, про це харчать репродуктори на всіх перехрестях... Не важливо, чого насправді держава досягла, а важливо, що «перша»! Дивишся на людей, і помітно, як гордість аж розпирає їх, коли вони чують магічне слово «перша». Їм так і хочеться шарпнути комір сорочки й підставити розхристані груди та веснянкувате лице під холодний вітер, щоб він куйовдив волосся, щоби сльози наверталися на очі... Від радості й щастя за себе — «перших з перших».

У задзеркаллі цього світу є й інше життя — парадне. Теж з відтінком пихатості, відчуттям вибірковості та прихованого месіанства, яке проявляється в нав’язливій любові до всього людства та переконаності, що саме тут вершина цивілізації — й більше ніде. Дискусії зайві. Але, як доважок до парадності, це життя присмачене багатими крамницями, достатком і високим суспільним статусом. Зовні воно презентує себе дамами в манто з хутряною оторочкою, чоловіками в дорогих костюмах, сигналами клаксонів авто, парадними офіцерами та впрілими від ситості й власної значущості чиновниками. Цей світ не збирався рвати на горлі комірці, але завжди майстерно закликав робити це інших, пропагуючи таку ідеологію. І з репродукторів знову й знову харчало: «уверенной поступью», «решительными действиями», «закатив рукава», «раз и навсегда», «народ и партия», «враг не дремлет, товарищ».

Та було й те, що об’єднувало і задвірки, і тих, для кого це життя складалося успішно... Це — відчуття власної значущості як народу, котрий переміг у великій війні. Воно й досі висіло в повітрі, мовби не минуло шість років з часу перемоги... Мовби не полягли в полях ні за цапову душу мільйони громадян цієї країни, а сотні тисяч інвалідів війни, неприкаяних морфіністів і алкоголіків, які псували загальну картинку щасливого життя, не були викинуті на Валаамські острови... Те відчуття безапеляційної значущості постійно підсилювалося патріотичними піснями з репродукторів, промовами вождів і звітами про успіхи робітників, колгоспників, учених та інтелігенції... І переконанням лежачого під штахетником п’янюги, що «мы можем все».

* * *