Курва війна : роман-версія

1.

Російська влада — це таборова дисципліна, підкорена державному ладові, це стан облоги, який став нормальним станом суспільства…

…Якщо злочинців не вистачає, їх створюють. Жертви свавілля могил не мають. Діти каторжників самі каторжники. Вся Росія — та ж в’язниця і тим страшніша, що вона велика і що так важко досягти і перейти її межі.

Астольф де Кюстін «Росія у 1839 році»

Цього ранку ми дуже довго стояли вишикуваними на плацу, принижено знявши шапки. Відкашлювалися, тягнули носами, сутулились, увібгавши голови у коміри, стиха тупцювали, щоб якось розігріти задубілі ноги. Дув холодний березневий вітер. На вітрі швидко набрякали, висихали губи і сльозились очі. Пальці до болю промерзали у благеньких зеківських рукавицях. Говорити — заборонено. Рухатися — заборонено. За порушення — бур *. У цій зоні — це найгірше, що може трапитися з в’язнем. Бур — це нижній рівень пекла, з якого поверталися живі скелети. У такі хвилини намагаєшся абстрагуватись і не звертати уваги на довколишнє. Однаково, крім сіро-зелених стін бараків, парканів, вертухаїв на вишках і дерев’яного помосту-трибуни з прапорами та портретами вождів, нічого більше не побачиш. Тому намагаєшся «відключитись» від реалій, заплющити очі й думати про щось далеке звідси, що якнайдалі від клятого Сибіру, де за багато сотень років уже поклали кості мільйони наших дідів-прадідів…

Але це не просто. Реальність тримає тебе чи то окриками конвоїрів, чи карканням ворон, які збиралися чорною хмарою зриватися зі своїх нічних сховків і проводили ранкову перекличку. Чи то заповзятою брехнею собак «на посьолку» за стінами табору. І ти щоразу наче прокидаєшся від цих різких звуків. І потім знову хоч на хвильку пробуєш пірнути у власні нетривкі фрагментарні марення. Якби зараз запитати кожного із бранців, про що саме ці фантазії, вони були б до болю схожими: про дім, тепло, сонце, батьків, дітей і Україну.

Нарешті зі штабу вивалив начальник колонії особливого режиму № 113 ДООП **. Свиноподібний майор Пригунцов з дівочими рум’яненькими щічками і бабоподібною фігурою. На жаргоні він — «хазяїн». По-нашому — «Хазяйка», або «Бабець» ***. За ним — посіпаки у теплих бушлатах, сірих вушанках, розігріті після офіцерського сніданку. Від них відгонило смаженою дешевою ковбасою і яєчнею на салі. Свіжим хлібом та розчинною кавою. Ці запахи ми відчували, наче гончаки, і несвідомо тягнули їх носами, ще більше подразнюючи вічно порожні шлунки. Усе це шапіто розвальцем та притупуванням вибралося на дерев’яну трибуну і зайняло місця відповідно до ранжиру.

Затим на мізансцену потягнулася, неохоче відбиваючи стройовий крок, табірна обслуга: вертухаї, чергові, розводящі… по-нашому «чорти». Ми ожили, стиха заворушилися, готуючись до фінального дійства. За ними цікаво було спостерігати. Попереду примушено хвацько крокувала принижена частина цього наброду, здебільшого — зачмирені кацапчуки, мордвини та інша багатонаціональна невизначена чума під загальною назвою «русскіє». Вічні днювальні, «шнирі» ****, чорнороби. Слідом — «щурята»: нацмени-вертухаї з Туви, Башкирії, Бурятії та ще якоїсь хріні. У розшитій аксельбантами і галунами формі, розцяцькованій низкою веселкових дешевих медальок та значків на впалих грудях... Вони були на вищому щаблі солдатської ієрархії. Крокували знехотя. Еліта. Содоміцький гарем Бабца. Косоокі почувалися господарями становища, бо, вилізши зі свого гівна, в якому існували роками до служби, раптом отримали владу. Над «рускімі», ну, і трішки над нами. Хай навіть за це доводилося платити Хазяйці п’ятою «шоколадною» точкою і своїми поганими пельками. Щурят ми ще називали «смоктунцями».