Закохані в місячному сяйві

Капітан міліції Башаренко прямував до дверей, але несподіваний телефонний дзвінок змусив зупинитися. «Ну й деньок! Навіть у відпустку спокійно піти не дадуть», — промайнуло в голові. Він швидко повернувся до столу й підняв трубку.

— Башаренко слухає!

Але ніхто не подавав голосу.

— Алло! Алло!

Мовчання тривало.

«Що за дикі жарти?!» — подумки обурився капітан. Йому кортіло сказати, що не має наміру гратися у піжмурки, слухаючи в трубці дихання невідомої людини. А втім, може, вона ще не вирішила, говорити йому чи ні. Що ж, нехай подумає. Не квапити ж цю людину. Може, у неї і справді щось важливе, тому їй нелегко відважитися повідомити якусь значущу інформацію.

— До вас зараз зайде жінка, — нарешті почув незнайомий чоловічий голос.

— Добре! Я прийму її! — погодився Башаренко. — Про це можете не турбуватися.

— У тому, що ви її приймете, не сумніваюся, — сказав незнайомець. — Телефоную не для того, щоби попросити вас забезпечити візит цієї дами...

— То в чому ж річ?

— Жінка, яка ось-ось зайде до вас, говоритиме неправду.

— Ось як! Судячи з ваших слів, ви маєте знати, чому це так і що змушує її до брехні...

— З’ясовуйте, але без мене. Сподіваюся, ви зрозуміли?

— Так, пане, але все-таки хочу знати, хто ви, і звідки вам відомо, що жінка говоритиме неправду?

Знову запало тяжке мовчання.

— Алло! Алло!

— Я вас слухаю.

— Ви не відповіли на мої запитання.

«І треба ж такому статися саме сьогодні! Ну гаразд, не захотів той назвати свого імені, хай уже. Але ж він навіть не вважав за потрібне сказати, в якій справі має зайти жінка. А взагалі — у цьому проглядається щось серйозне. Хоча б тому, що незнайомець говорив з великою обережністю. До того ж за мовленими словами криється його бажання бути від цієї справи подалі. Отже, треба з’ясувати, що це все означає».

Капітан квапливо зняв трубку.

— Галино Романівно! Скажіть, будь ласка, звідки тільки-но телефонували мені?

— Зачекайте хвилиночку!

Тим часом рипнули двері, й до кабінету тихо увійшла струнка, ще молода жінка. Її вигляд настільки вразив Башаренка, що він мимоволі опустив руку зі слухавкою. Але, почувши голос телефоністки, відразу ж схаменувся і притиснув ебонітову трубку до вуха.

— Вікторе Сергійовичу, ви слухаєте?

— Так! Говоріть!

— Вам телефонували із шостого мікрорайону.

— Дякую!

Башаренко швидко перевів погляд з телефона на жінку, яка стояла біля порога. Жоден опис не зміг би передати м’яку чарівність і дивовижні риси її вродливого обличчя. Однак не краса привернула увагу капітана, а те, що відвідувачка була явно стривоженою. Вона ніби щойно втекла від небезпечних переслідувачів, які за нею гналися. Жінку опанували страх та хвилювання, котрих вона ніяк не могла позбутися. Її великі блакитні очі гарячково блищали. Обличчя виражало незмірний біль та відчай.

Приглянувшись, Башаренко зрозумів, що одного разу вже мав честь зустрічатися з цією на рідкість красивою жінкою. Пам’ять миттєво відтворила хвилюючу картину. В нього швидше забилося серце, коли згадав, як кілька років тому ця відвідувачка, тоді ще юна дівчина, на пероні дивилася з болем і тривогою в душі, судячи з лиця, на вагони, що рушили з місця. Вона, мабуть, із усією гостротою відчула, що разом з поїз­дом віддаляється її щастя. Можливо, назавше.

Дівчина тоді стривожено прикипіла поглядом до вагонів, що набирали ходу, і, не витримавши, стрімголов кинулася до ешелону.

— Куди ти, донечко, вернися! — кричала навздогін її мати. — На кого мене залишаєш?!

— Пробачте, мамо! Але Андрій врятував мені життя! Він поранений, і я не можу його залишити.

Мати у відповідь ще щось кричала дочці. Але та вже нічого не чула. Коли дівчина підбігла до останнього вагона, її погляд був прикутий до його підніжки. Зіна зрозуміла, що на ходу застрибнути на неї не зможе. Однак продовжувала бігти. Та, знесилена, раптом спіткнулась і впала, вдарившись головою об бетон. Першим до дівчини підбіг Башаренко і взявся допомагати їй...