Хутір Сторожа

ЯК МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ

Містечко, де я живу і працюю, давнє, з’явилося на землі десь слідом за Києвом, однак у велике місто не виросло. Мабуть, тому, що вороги землі нашої часто його палили (будинки тоді зводили дерев’яні), а людей, яких доля у битві вберігала од смерті, брали в полон і гнали у свої краї. А мо, й інша якась причина була. Хто знає. Писана історія про те мовчить, і в усних переказах нічого не збереглося.

На півночі й сході за містечком виляглося горбкувате, подовбане болотяними видо­лин­ками й долинами, порізане ярами й виярками поле. Ліс мріє далеко на обрії. Пізньої осені, як укутане хмарами небо опускається зовсім низько, вдень і вночі землю квасить дрібний, нудний дощ. Його можна теж прийняти за хмари, що позачіплювалися за горби і ніяк не можуть одірватися. Зі сходу й півдня ліс підступає зовсім близько, палицею докинеш — відразу за річкою (в посушливе літо вона пересихає, в окремих місцях корови переходять, а ще перед війною кораблі із самого Києва припливали, сплавляли дере­вину) дуби та сосни з небом розмовляють. Воно в нас у безхмар’я голубе — очі вбирає: маленький заводик і ще менша фабрика не закопчують.

Була пізня осінь. Землю густо встелило листя, всюди чорне, розтріпане, важке, лиш на піщаних пагорбах глухо шурхотіло. Дерева, окрім дубів та сосон, стояли голі, опечалені, найвищі сумно гули, скаржачись вітрам-зайдам на свою долю. Птахів не видно й не чути — одні подалися в теплі краї, інші перебралися ближче до людських осель, а тим, що зосталися, було не до співів: харчами на зиму запасалися.

Такої сумної пори в лісі й стрілися мені трійко дітей, двоє хлопчиків і дівчинка. Дівчинка несла невеличкий букетик засохлих, та все ж гарних (пелюстки не облетіли, і листочки зелені трималися) квітів, а хлопці — по кошику грибів, справжніх, білих, всі один в один, немов навмисне підібрано: маленькі, тверденькі, навіть засмаглі — так і просяться, щоб їх поклали у слоїк і замаринували.

— Де це ви їх набрали? — питаю зди­вовано.

— У лісі, — і брівкою не моргнув чорний, як головешка, хлопець.

Я посміхнувся: мовляв, і без попа знаю, що в неділю свято.

— Ви мені місце назвіть, а як ваша ласка, то й покажіть, бо я броджу годин зо дві, одначе, крім кількох прибитих морозом, струхнявілих поганок, нічого більше не бачив. Не інакше, як назбирали не в нашому лісі, а в якомусь чужому, далекому, куди ще холоди не дісталися.

— Таке скажете! — весело блиснув чорними очима головешка.

— Чому ж мені нічого не траплялося?

— А хіба ви гриби шукаєте?

Справді, приїхав я у ліс просто так, подихати п’янким повітрям, послухати шум дерев, який восени, гожої днини, не тужний, не печальний, а задумливий, ніби вони перепо­відають одне одному про щось таке, чого люди не пам’ятають. Якщо на душі в тебе спокійно, а помисли твої чисті, то дещо з тих оповідей можна і втямити.

Одначе про все те я змовчав.

— Шукаю.

— Хе, якби так, то був би кошик, — підморгнув хитро чорнявий.

Його товариші, вищий од нього на голову, русявий, але з рудими і не в міру густими бровами хлопчик та білява, тоненька, як билиночка, в сірому піджачку, червоній шапочці дівчинка мовчали. Дівчинка дивилася на мене знічев’я, без найдрібнішої іскорки зацікавленості, як ото звикла дивитися на дерева й кущі, в погляді ж рудобрового стовбурчилася надмірна серйозність, ніби він знав щось таке, що мені й не снилося.

— Бачите, я знаю, де гриби ростуть влітку... А зараз же осінь, і морози б’ють: вода в калюжах позамерзала. Ні, ви таки назбирали якщо не в іншому лісі, то в теплицях, — лукавив я.

Діти здогадалися, що мені хочеться теж назбирати грибів, але мовчали, а коли я про те сказав прямо, поопускали голови. Дівчинка, правда, хутко підвела очі і почала кидати на рудобрового вкрадливі й запитливі погляди. Той довго сопів, то пхав у кишеню вільну од кошика руку, то виймав її, а коли й чорнявий завовтузився, вкрадьки, щоб я не вгледів, ліктем його штовхнув і заговорив: