Колесо часу. Том 5. Колесо Часу. Кн. 5. Вогні Небес

ПРОЛОГ

Падають перші іскри

Сидячи за просторим письмовим столом, Елайда до Авріні а’Ройган замислено розгладжувала на плечах довгий палантин, оторочений сімома різноколірними смугами, — палантин Престолу Амерлін. На перший погляд багато хто назвав би її вродливою; але вже з другого позирку було зрозуміло, що суворість — не випадковий гість на її обличчі Айз Седай, обличчі без віку. Сьогодні ж на лиці Елайди читалося й дещо інше: в її темних очах раз у раз спалахував гнів. Якщо лише хтось його помічав.

Вона майже не слухала жінок, що всілися на стільцях перед її столом. Сукні на них були різноманітних кольорів, від білого до темно-червоного, з шовку чи вовни, залежно від смаку власниці, але всі вони, крім однієї, мали на собі шалі, що належалися їм за етикетом: з вишитим Білим Пломенем Тар Валона на спині й з торочками, колір яких відповідав кольору їхньої Аджі — так, наче це було зібрання Ради Вежі. Вони обговорювали отримані донесення та чутки про події у світі, намагаючись відокремити факти від вигадок, прагнучи вирішити, як діяти Вежі; а от на жінку за столом поглядали нечасто. На жінку, якій вони присягнули коритися. Елайда не могла приділити всю свою увагу їхнім балачкам. Вони не знали, що насправді важливо. Чи радше знали, але боялися про це згадувати.

— В Шайнарі, без сумніву, щось відбувається. — Це сказала Денелл, невисока, постійно заглиблена у мрії Коричнева сестра, — єдина Коричнева з усіх присутніх. Зелені та Жовті теж мали лише по одній представниці, і всі три Аджі були цим аж ніяк не задоволені. Блакитних не було взагалі. І зараз великі сині очі Денелл замислено дивилися кудись углиб себе; на щоці у неї темніла чорнильна плямка, та вона цього не помічала. Її темно-сіра вовняна сукня виглядала доволі пожмаканою. — Ми отримуємо повідомлення про сутички. Не з траллоками і не з аїльцями, — хоча, схоже, набіги через Ніамські перевали почастішали. Сутички між шайнарцями. Незвична річ для Порубіжжя. Вони рідко воюють між собою.

— Якщо вони збираються влаштувати громадянську війну, то обрали для цього вдалий час, — холодно зауважила Альвіарін. Висока, струнка, вся в білому шовку, вона одна не мала на собі шалі. На її плечах лежав палантин Хранительки, також білий, вказуючи на те, що вона походить з Білої Аджі. Не з Червоної, колишньої Аджі Елайди, як це мало би бути згідно з традицією. Білі й завжди вирізнялися холодністю. — Траллоків наче лизь злизав. Усе Гнилолісся виглядає таким спокійним, що його могли б охороняти два фермери та послушниця.

Теслін кістлявими пальцями перебирала папери у себе на колінах, утім, не дивлячись на них. Червоних сестер тут було аж чотири, більше ніж інших, і Теслін, одна з них, суворістю поступалася хіба самій Елайді. А от красунею її ніхто ніколи не назвав би.

— Краще, мабуть, щоб Гнилолісся не було таким тихим, — промовила вона з сильним ілліанським акцентом. — Саме сьогодні вранці я отримала повідомлення, що маршал-генерал Салдеї вирушив із військом у похід. І не до Гнилолісся, а у протилежному напрямку. На південний схід. Він ніколи б на це не наважився, якби Гнилолісся не впало у сплячку.

— Просочилися чутки про Мазрима Таїма. — Альвіарін сказала це так, ніби говорила про погоду чи ціни на килими, а не про можливу катастрофу. Захопити Таїма коштувало величезних зусиль. І ще більших — приховати його втечу. Авторитет Вежі міг похитнутися, дізнайся світ про те, що Айз Седай не змогли втримати ув’язненого Лжедракона. — Схоже на те, наче королева Тенобія або Даврам Башир, — а може, і вони обоє, — не схильні вірити, що ми зможемо впоратися з ним знову.