Подорож у безвихідь

І

Безтіньова операційна лампа спалахнула чотирма «очима», і яскраве світло залило приміщення. Гарна дівчина лежала на столі й дивилась у стелю, наче все, що коїлося поруч, її не стосувалося. Руки розслаблені вздовж тіла, пальці ледь торкаються поверхні столу – жодних ознак хвилювання.

Лікар, схилившись над умивальником, старанно мив руки, а медсестра розкладала на столику інструменти та перев’язочний матеріал. Тут було тепло, і не вірилося, що там, за темним склом вікна, зависла холодна весняна мряка. Нарешті хірург упоравсь і вдягнув рукавички. Погляд пацієнтки все-таки відірвався від стелі й ковзнув по ньому, висловлюючи лише одне – те, що її чекало, потрібно якось перебути, адже іншого виходу нема.

– Не бійтеся, – порушив мовчанку лікар. – Нічого страшного. Усе зробимо дуже швидко.

Голос його був спокійний, упевнений і приємний, проте якісь сторонні інтонації, що не відповідали моментові, все ж учувалися. Вигляд лікаря також викликав довіру, хоча в його звичних рухах обізнані люди могли помітити якусь не те що непевність – радше нервовість.

– Я не боюся, – відказала дівчина.

Пов’язку вже зняли. На лівій нозі вище коліна зяяли дві ранки, що майже сходилися під кутом, – одна більша, друга менша. Краї ран виглядали майже рівними, не розчавленими, якраз під косметичні шви. Щоправда, це суперечило правилам, котрі забороняли відразу накладати на такі рани будь-які шви. Але лікареві, схоже, зараз було байдуже до правил. Звичайно, якийсь рубець усе-таки залишиться, але такі ніжки, як на нього, годились і з рубцями.

– Не хвилюйтеся, – ще раз мовив він. – Кілька шовчиків – і все. Навіть помітно не буде. Нічого не болітиме, тільки один укольчик.

Пацієнтка лише кивнула головою.

– Орисю, не спи… – сказав хірург уже іншим тоном, вказуючи медсестрі на ампули, що лежали на столику трохи осторонь.

– Андрію Васильовичу … – вона з докором простягнула йому вже відкриті, які тримала в руці. – Давно вже готово!

Ні сестра, ні санітарка не розуміли його стурбованості, що відчувалась як у голосі, так і в погляді та діях, адже травма виглядала дрібничкою. А він примірявся то так, то сяк, гадаючи, звідки починати, наче вперше у житті зіткнувся з подібним. Нарешті набрав у шприц новокаїну з ампули, що простягнула сестра, і вколов тоненьку голку в край рани. Дівчина ледь здригнулася.

– Усе! Ось і все. Більше нічого не болітиме.

Новокаїн зі шприца швидко перетік у тканини, розпираючи шкіру. Краї ранок розійшлися. Лікар обробив шкіру навколо них і розкрив шовний матеріал. Потім промив обидві рани. Все виявилося не таким страшним. Рубці, що залишаться, будуть ледь помітними, щоправда, для цього доведеться ще трохи попотіти. Сестра із санітаркою мовчки знизали плечима, коли хірург, чомусь знову важко зітхнувши, взяв інструмент і схилився до рани. Але почати так і не довелося.

– Мені погано, – несподівано сказала пацієнтка і повторила знову: – Мені погано-о-о …

Усе сталося настільки швидко, що Андрій навіть не встиг усвідомити, що відбувається. Її дихання почастішало, потім ще, тоді вся вона напружилася, погляд поплив…

– Агов, красуне! – гукнула Орися. – Докторе, у неї обморок!

Він випростався. Обличчя дівчини стало блідим, майже білим. Дихала вона так само часто й нерівно, потім очі закотилися під лоба, губи розтулились, і вся вона зм’якла. Облишивши інструменти, Андрій розгублено повернув її обличчя до себе і поляскав по щоках. Реакції не було. За мить вона якось стиснено видихнула, потім ще і ще. Здавалося, дівчина силкувалася вдихнути, але не могла, тільки короткий видих за видихом.

Сестра підняла її ноги, санітарка терла за вухами мокрим бинтом, ще хтось перекидав баночки у скляній шафі, шукаючи нашатир … Ні, хвора не зомліла. Здогад вжахнув Андрія. У неї шок! Шок від уведеного новокаїну, який пацієнтка, вочевидь, не переносила. Один на тисячу випадків! Секунди спливали, а лікар стояв, не ладен збагнути, що вдіяти. Тим часом дівчина зробила останній видих і більше не дихала.

Андрій розгубився. Зчинився галас. Гримали двері, Орися тремтячими руками намагалася дістати щось зі свого ящика, хтось притягнув апарат для вимірювання тиску … Вся ця метушня таки ви- вела лікаря зі ступору. Внутрішній «автомат», що несподівано дав збій, нарешті запустивсь. Андрій вихопив у практиканта фонендоскоп, розірвав на хворій сорочку і приклав слухавку до грудей, але чув лише довколишній галас.

– Тихо!!! – гримнув він не своїм голосом.

Запала тиша. І в цій тиші його слух, ще прибитий галасом, ніяк не міг відшукати характерного, такого жаданого звуку. Андрій притискав фонендоскоп до її грудей, намагаючись знайти потрібну точку. І ось нарешті… Ні, навряд чи це можна було вважати ударами серцевих скорочень у класичному розумінні, але він почув, як у її грудях щось товклося, неначе поступово заспокоюючись. Ще не затихло повністю. Інша рука його автоматично знайшла сонну артерію. Там також вщухали слабкі пульсові поштовхи.

– Швидко! Адреналін, атропіну кубик і преднізолон – дев’яносто у вену!

Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натиснув їй на грудну клітку – один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що мав сили. Здавалось, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки по щоках. І знову – один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову … Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше – один, два, три, чотири, п’ять… Дихав за неї вже апарат.

– Докторе, що далі?

– Сто двадцять гідрокортизону, мезатон у вену … Орисю, що ти робиш?! Систему під’єднуй! І струйно давай! Струйно!!! А ти міряй тиск, швидко!