Маскарад

Завивав вітер. Гори тріщали від бурі. Блискавка раз у раз тицялася в скелі, як старигань тицяє пальцем у свою штучну щелепу, не в змозі намацати там застрягле ожинове зернятко.

У заростях дроку, що так і шипіли на вітрі, спалахнув вогник, хитаючись туди й сюди під вітряними потоками.

Моторошний голос проверещав:

— Коли ще стрінемося... ти і я?1

Розкотився грім.

— І нащо ж так ото лементувати? — відгукнувся інший, значно більш пересічний голос. — Я через тебе, он, тост у вогонь упустила.

Тітуня Оґґ всілася на місце, де сиділа перед тим.

— Вибач, Есме. Я просто... ну, той-во... воно ж як робили в старі добрі часи... Хоча, таки так, звучить не дуже.

— А він же в мене тільки-но підсмажився як слід.

— Вибач.

— А головне, от чого так волати було?

— Вибач.

— Я до того, що я ж не глуха. Могла мене спитати по-нормальному. То я б тобі сказала: в середу.

— Вибач, Есме.

— Вріж-но мені ще скибочку.

Тітуня Оґґ кивнула й обернулася.

— Маґрат, відріж-но Бабуні... ох. Забулася шось. Я ж і сама можу, так?

— Ха! — втупившись у багаття, вирекла Бабуня Дощевіск.

Певний час не чулося ні звуку, крім ревіння вітру та спроб Тітуні Оґґ відрізати скибку хліба, що вдавалося їй приблизно з тим же успіхом, з яким вдалося б розпиляти бензопилкою матрац.

— Я думала, ти трохи підбадьоришся, якшо прийдеш, — сказала нарешті Тітуня.

— Справді.

Це було не запитання.

— Розслабишся трохи, шось таке... — продовжувала Тітуня, пильно дивлячись на подругу.

— М-м-м? — буркнула Бабуня, не відриваючи похмурого погляду від вогню.

«От лихо, — подумала Тітуня Оґґ. — Це я дарма сказала».

Річ була в тому... Словом, річ була в тому, що Тітуня Оґґ відчувала тривогу. Велику тривогу. Вона не мала жодної впевненості, що її подруга не починала ставати... ну... ставати... як би це його сказати... ну... чорною.

Вона знала, що таке вже траплялося — зі справді сильними. А Бабуня Дощевіск була збіса сильною. Можливо, тепер вона була навіть більш вправною відьмою, ніж сумнозвісна Чорна Еліс, а всі ж бо знали, що з тією врешті-решт сталося. Двійко малюків запхали її в її власну піч — і всі говорили, що це було збіса добре, навіть попри те, що відчищати ту піч довелося потім цілий тиждень.

Звісно: адже до того жахливого дня Еліс без упину тероризувала Вівцескелі.

Вона досягла таких висот у магії, що в її голові не лишилося місця для будь-чого іншого.

Казали, що її не можна було вразити жодною зброєю. Мечі відскакували від її шкіри. Казали, її божевільний регіт було чутно за милю; а оскільки божевільний регіт, само собою, за певних обставин є невід’ємною частиною відьомського ремесла, то це був безумно божевільний регіт — тобто найгірший з усіх. Ще вона перетворювала людей на пряники й мала хату з жаб. І все ставало дедалі гірше, до самого кінця включно. Так воно завжди буває, коли відьма стає лихою відьмою.

Звичайно, часом вони не стають лихими. Часом... їх просто не стає.

Бабунин інтелект потребував справи. Вона не мирилася з нудьгою. Натомість влягалася в ліжко й надсилала свою свідомість на Запозичення, в голову якого-небудь лісового створіння — слухати його вухами, бачити його очима. Загалом це було чудово для багатьох справ — от тільки надто вже добре вона це вміла. Вона могла перебувати поза власним тілом довше за будь-кого, про кого Тітуні Оґґ доводилося чути.

Одного разу вона просто не завдасть собі клопоту повернутися, це майже напевне... а нині ж стояла найгірша пора року, коли дикі гуси щовечір трублять, розтинаючи небо, і осіннє повітря — гостро-свіже й заманливе. В усьому цьому була якась моторошна спокуса.

Тітуня Оґґ вважала, що розуміє, в чому причина проблеми.

Вона кашлянула.

— Бачила тут днями Маґрат, — ризикнула вона, скоса дивлячись на Бабуню.

Жодної реакції.

— Має чудовий вигляд. Королювання їй пасує.

— Гм-м-м?

Тітуня загарчала про себе. Якщо вже Бабуня навіть не зволила відпустити яку-небудь ядучу ремарку, значить, і справді сумує за Маґрат.

Попервах Тітуня Оґґ відмовлялася цьому вірити, але Маґрат Часник, хоч і була більшу частину часу мокрою губкою, мала рацію в одному.

Трійця була природною кількістю відьом.