Несамовитий : роман

1 Парша

11 жовтня 1932 р.

Усі сиділи з опущеними головами, ткнувшись носами в свої собачі миски. Усі їли, хлебтали, поглинали юшку тихо, без забороненого за столом гамору. В їдальні мали мовчати.

— Тихо, ви зрозуміли? — гаркнув Шотан, прагнучи справити враження на новеньких.

Окрім часу відпочинку, за найменше слово карали.

Старший наглядач забороняв навіть перезиратися:

— Я, бандити, читаю у ваших очах.

Цей туго затягнутий у синій мундир колишній унтерофіцер походжає між столами.

— Я бачу, у вас у голові паскудні витівки.

Кашкет охоронця серед наших голомозих голів. Муазан, Трусло, Кар’єр, Лябей, Малий Мало, навіть верховода Судар — усі увібрали голови в плечі. Наш гурт негідників видається переможеним військом.

— Ви мерзотники!

Шотан б’є по одному столу своїм кашкетом із галуном. Підійшов до мене:

— Паршо, опусти очі!

Я витримую його погляд.

Зараз ударить. Я знаю.

Він прочищає горло. Це ознака гніву.

— Паршо!

Ніхто не має права називати мене так. Ніколи. Це мій псевдонім, здобутий силою вибитих зубів. Тільки я вимовляю його. Я наполягаю на своєму праві на нього, а решта боїться його. Жоден в’язень, жоден наглядач, навіть директор Кольмон не може вживати його. Парша — мій матрикул і моя лють. Моє поле честі.

Шотан підходить. Я сиджу за столом на краю лавки, п’ятий у ряду. Бачу тільки згорблені спини. Навіть у в’язниці чоловіки за столом дивляться один одному в обличчя, розмовляють, як у ресторані. Але тут, у виправній колонії «Верхня Булонь», нас садять одних за одними, є тільки ряди потилиць, обертатися заборонено.

— Дивись у свою тарілку!

Насправді то бляшана миска.

У Маєнні наші свині їли з такого самого металу. Я кидаю наглядачеві виклик. Лиха усмішка.

— У моє корито, ти хочеш сказати.

Не кажучи й слова, наглядач хапає пом’ятий джбан, що стоїть переді мною, і жбурляє мені в обличчя. Металевий ляпас. Джбан б’є мене по вилиці. Я мокрий. А тепер Шотан, це велике вайло, стоїть переді мною, похитує руками й не знає, що робити.

Коли наглядач вимагає опустити очі, я беру свою виделку, де немає одного зуба, решта три заточені. Кепсько. Наглядач помітив мій рух.

— Дивись у свою тарілку!

Я стрибаю йому до горла. Паскуда дебелий. Він мого зросту, моєї ваги, але мені вісімнадцять, а йому п’ятдесят. Тварина, що нападає на свого господаря. Валить його у своєму падінні. Наглядач похиливсь від удару, махнув руками вгору, упав на спину, щосили вдарившись потилицею об підлогу. Я вже на ньому, верхи, вчепився в комір мундира. Я кричу, прикипів очима до його очей. Давлю йому горло рукою. Я висолоплюю язик. Кручу ним на всі боки. Пес, що хлебче.

— Тож хто тут, начальнику, мерзотник?

Наші лоби зіткнулися: його страх, моя радість.

— Відповідай, начальнику: хто мерзотник?

З глибини їдальні з криком біжать інші наглядачі. Підкуті черевики гупають по бетону. Я підбираю кашкет Шотана, насуваю його собі аж на очі, не полишаючи здобич.

Тепер він каторжник, а я охоронець.

— Паршо, не дурій! Пусти мене!

Здушений голос. Безумні очі. Майже синє обличчя.

Троє наглядачів метнулись до мене, я кусаю жертву. Вп’явся йому в шию. Вовчий бенкет. Але шкіра чоловіка чинить опір зіпсутим зубам. Вона еластична, тверда, годі відірвати. Я не маю шматка плоті в пащі. Смак крові, більш нічого. Під ударами кийків моя щелепа відмовляється кусати далі. У мене на плечах зграя охоронців. Вони підводять мене, одягають кайданки. Один наглядач б’є мене по потилиці воловим сухожилком і плює в обличчя.

— Падлюка!

Я тремчу. Тремтять усі. Два свистки.

Їдальню, де чувся гомін, закликають до порядку.

Кінець. Мене вкинуть у карцер, посадять на хліб і воду. Або потягнуть до суду, щоб відіслати в «Ейс».

— Якщо й далі так буде, ти опинишся в «Ейсі»!

У колонії запеклих. Це найтяжча погроза.