Прудкий шмугляр : історичний роман

1

Офіцер головного осередку розвідки 1 штабу ХІ армійського корпусу поручик Вольфганг Нойбауер, не приховуючи стурбованості, нервово, з певним острахом, крокував безкінечним лунким коридором із шеренгами щільно зачинених дверей. У ньому сплелися, вкрай небажані для військового непослух, непокора, бунтарство і протест. Офіцер ішов на аудієнцію до підполковника Августа Фоллендорфа, з яким украй розминувся з думками, щоби подати рапорт про своє переведення у будь-який гарнізон імперії.

Він доб­ре знав дивацтва свого начальника — похмурого відлюдькуватого типуса, який часто вибухав, як скажений помідор, «прикрашаючи» свою безмежно хамську мову якимись непристойними для офіцера рухами, тож виробив звичку нічому не дивуватися. Оскільки манери спілкування підполковника не викликали симпатій, розмова мала би бути складною.

Нойбауер на мить уявив його непоказну зовнішність: худе, без зморщок обличчя, вузький лоб із залисинами, нижню щелепу, яка випнулася вперед і виражала непохитну волю й слабку думку, великий, гострокінцевий кадик, що виразно підкреслював дрібне педантство, холодну жорстокість та злопам’ятство. Чи не найбільшу відразу викликали у поручика вуха підполковника, притиснуті до черепа, неначе у мстивого коня, котрий готується вкусити чи фицнути ногою.

Опецькуватий, схожий на діжку капітан Гайнріх Мільх, із густими бровами, які зрослися, й сірими уважними очима, щось кричав із виском і стогоном у телефонну слухавку. Було чути лише уривки його слів:

— Ні, ніяк… не зможе.

За всього інтелігентного вигляду, академічної освіти, вишуканих, а інколи лакейських манер капітан мав у Фоллендорфа авторитет класичного дурня. Не дарма ж кажуть: «Чим бездоганніша людина ззовні, то більше демонів у неї всере­дині».

— Фоллендорф не приймає, — провалившись у крісло, по дитячому щасливо усміхнувся капітан, якому чи не найбільше перепадало від начальника за надмірну педантичність у власній гігієні. Подейкували, що за роботою його кишківника й нирок, які наполегливо просилися до клозету, можна було звіряти годинник.

— Як так? Я ж записаний…

— Йому повний капут. Питання вирішене. Пенсіон… Я цього світлого дня вже п’ять років чекаю. Щойно стало відомо, що нашим начальником призначений підполковник Ромуальд Грасгоф, — Мільха розпирало від радощів. Він сипав словами, й було важко зрозуміти, де закінчується одна фраза і розпочинається інша.

Повідомлення було настільки важливе й неочікуване, що зовсім затьмарило гостроту власних проблем, які Нойбауер переживав.

— Боже правий, що ж робити? — запитав украй здивований і розгублений поручик, який не вірив у чудеса. У його голові все ще гніздилися невгамовані думки про переведення.

— Поки що, Вольфганге, залиште все як є. Начальник штабу корпусу полковник Рімл скликає нараду, на якій буде представлений Грасгоф.

Є люди старі, а є застарілі, такі, як підполковник Август Фоллендорф. Того, який довів свою повну неспроможність, якого всі ненавиділи, нарешті спровадили на пенсію. Через його мстивий, озлоблений характер осередок розвідки корпусу жив на нервах, на крику, на образах, мало не привселюдних, про які знав мало не весь Львів. Його маніакальна пі­дозрілість переоцінювати супротивника стала вкрай небезпечною.

У Генеральному штабі нарешті зрозуміли, що між шефом і командою запанувала незлагода, що започаткувала серію суперечок, провалів, які шкодять роботі.

«Організація розвідки підполковником Фоллендорфом не оправдала вкладених у неї зусиль», — звучало у підсумку його діяльності, що підписав полковник Август Урбанський фон Остримеч і затвердив начальник Генерального штабу генерал Конрад фон Гетцендорф.

Відкриття наради чомусь затримувалося. Офіцери безцільно штовхалися в коридорі, збиралися групами й гуділи. Вони чули про Грасгофа як про жорсткого службиста і чудового наїзника. Подейкували, що молода, не об’їжджена як слід кобила фицнула йому в груди і намагалася зубами відірвати вухо. Тільки сильне тіло могло витримати такий удар.