Роксолана. Союз із сефевідами

Розділ І. Забуття

1.

І з палацу Бурси вже не лунали дитячий сміх та жіночі голоси. Його сірі стіни з мурами поринули у безмовну тишу. Звідти лише зрідка визирав кизляр-ага Хизир, який, оговтавшись од важкого поранення, повернувся на службу до Махідевран. Тому час від часу приймав вози з продуктами й речами.

Місцеві оминали цей палац, розуміючи, що його мешканки потрапили в немилість султана, боялися, аби й на них раптом не впала тінь підозр у зраді. Тому в цілковитому забутті минали дні та ночі нещасних жінок.

Мати страченого шехзаде Мехмеда, Хандан, немов тінь, сиділа у кімнаті палацу й заливалася сльозами. Махідевран постійно навідувала її. Переживала, аби та од відчаю не наклала на себе руки.

— Ми залишилися самі зі своїм горем, — шепотіла їй. — І мусимо дбати одна про одну. Тому прошу тебе, поїж.

Хандан ніби й не чула цього. Весь час плакала і відмовлялася од їжі. Аж раптом почала слабнути, закочуючи очі.

— Не смій непритомніти, чуєш?! — закричала Махідевран, даючи ляпаса.

Так намагалася привести до тями зомлілу від знесилення Хандан. І їй це вдалося. Ослабла жінка з переляку вирячила спухлі від сліз очі на свекруху.

На гамір збіглися матері онучок. Махідевран колю­­чим поглядом зиркнула на них, вимагаючи повернутися до своїх кімнат. Ті не сміли їй перечити. Служниця Еміне тремтячими руками простягнула ледь притомній Хандан склянку води зі заспокійливим.

— Пий! — наказала Махідевран суворо.

Нещасна невістка не мала сил пручатися і зробила кілька ковтків.

— Пий ще! — почула грізне і підкорилася, спустошивши склянку.

— Тепер маєш поспати.

Жінки біля входу у мечеть. Осман Хамді-бей. 1882 р.

Хандан і цього разу дослухалася до порад свекрухи та прилягла на ліжку. Заплющивши очі, відразу провалилася у сон.

— Уплинуло снодійне, — зауважила зблідла Еміне, яка останні пів року жила наче у нічному кошмарі.

Махідевран видихнула з полегкістю. Утім, не полишила кімнату убитої горем невістки, яка недавно втратила чоловіка і сина. Сиділа над нею і, ледь стримуючи сльози, подумки кляла тих, хто спричинив їм стільки горя. Потім зловила себе на думці, що набридло скиг­лити.

«Аллах цих виродків покарає за мого сина й онука. Але чи доживу я до цього?» — засумнівалася Махідевран.

Раптом відчула, що просто фізично прагне бачити, як страждають і корчаться у душевних муках вороги — султан Сулейман із Хюррем. Тому вирішила пристати на пропозицію, яка надійшла одразу ж після страти внука Мехмеда. Тоді не наважувалася відповісти ствердно.

«Але зараз настав час!» — вирішила Махідевран і пішла до своєї кімнати.

Там узяла перо та, здмухнувши з чорнильниці пил, почала писати:

«Я втомилася мовчки спостерігати за тим, як убивають найрідніших, тому маю діяти. Втрачати вже нічого».

Поставивши крапку, Махідевран викликала до себе євнуха Хизира і під страхом смерті наказала:

— Залишену на чорний день скриню зі золотими відвези за вказаною на листі адресою. Тільки зроби це тихо. Зрозумів?

Євнух підозріливо зиркнув на Махідевран. Та не стри­­малася і закричала:

— Чого ти ще тут? Роби, що сказала.

— Але, султано… — залепетав ошелешено Хизир. — Я маю знати, навіщо такі витрати?

Тоді Махідевран узяла себе в руки і холодно проказала:

— Ці гроші — на помсту.

Від почутого євнух закусив губу, бо розумів: як виконає наказ, накличе на себе біду.

«І так ледь викарабкався з того світу, — згадав недавнє поранення під час страти малого шехзаде Мехмеда. — Але мене знову штовхають у прірву», — подумки обурився.

Проте не хотів опинитися на вулиці, тож змушений був стати учасником підступного плану своєї господині.

2.

В есняного сонячного дня коло благодійного комплексу Хасекі зібралися жінки із дітьми. Вони чекали на прибуття знаної благодійниці — дружини султана Сулеймана, Хюррем, і гучно обговорювали її благі діяння.