Обша і обшани

Від автора

Належу до першого покоління, народженого за межами моєї історичної Батьківщини — Холмщини, котру в пам’яті привезли наші батьки, які так і не прижились на новій землі, котра нам стала рідною.

Давні легенди, перекази, сільські та родинні історії, прізвища, імена, назви полів, лісів, сіл, містечок та міст назавжди закарбувалися в мою дитячу пам’ять, а вже згодом, на початку 1990-х, почав записувати спогади батьків — представників цього самобутнього, зникаючого етносу, саме це спонукало мене до цієї праці.

У 2011 р. вийшла моя перша збірка «Народні приповідки, поговірки, примовки Холмщини», у видавництві «Тернограф».

Кілька років тому, я почав писати новели на діалекті полудневої Холмщини — Білгорайщини, півдня повіту, саме так розмовляли у родинному селі Обша і в сусідніх селах — Воля Обшанська, Замх, Борівець, Вільхівець. Діалект належав до надсянської говірки.

Занурившись у світ предків, я ніби живу в тому часі, належу до народу, який, віками не маючи власної держави, зберіг себе як націю зі своєю мовою та вірою, перебуваючи у добрих стосунках з місцевими поляками та євреями.

Початок Першої і до завершення Другої світової війни, були великим випробуванням для двох попереденіх поколінь, котрих не могли зламати — їх вирвали з рідної землі.

Тепер їх нащадки в більшості проживають на півдні та заході України, в країнах Америки та Європи.

І хочеться думати, що не лише я намагаюся зберегти неповторний колорит, виразність, неповторність говірки Білгорайщини.

Може, прочитавши цю книжечку, візьмуться за перо й інші — не перерветься сув’язь поколінь, не пропаде без плоду гілка могутнього й прекрасного дерева роду, ймення котрому Україна.

Обша

Я мав сшє врóдити і жити ту,

дє мóї всші, жи зéмльев стáльи.

Давнó, давнó де тéра нáші сéла йно ліс буяв, а в нім било дýжо зж ьвірини, птáхів, риб у ріках, нáвет нáша Нитка і тáя била ширша і глибша. Ту ни раз приїздив сам Ян Замóйскій, би с шє й силó інáци називáло якби ни укáзія, жи сшє з ним трáфила, а вс шьо то чириз кóрінь дéрва за кутрий сшє зашпóртав пáнській кінь:

— О пшя! — І хпав, на «крев» юж му дýху ни стáло...

З тóго чєсý нáше силó називáл ьи Óпшя, то юж пóтім Óбша, а пу сильськóму Вóбша, ду тéра замшєни нас називáют «пшєнамі», «пшінин», а ми сибé — «вубшєнамі», полякі — «обшáнє».

Як давно ми ту, пан Біг йно знáє… в силі як ни рудина, то кум, чісóм назвіско єднє, а люде чужиї — кул ьисшь рудина, а тéра юж кінц чі ни вивидиш: Гайдук, Шило, Сум, Баш, Пиріг, Гуз, Сáва, Вац, Сшірий, Сýдич, Ничáй, Труш, Лóйко, Дýда, Бýлка, Пáзуха, Гýска, Мах, Кóзак…

Бизмáло жи ни кóжна рудина ще й мáла свóє прóзвіско: Грім, Бáляс, Ухáб, Гýрцало, Табáка, Ґáрвін, Гу-Міхáло, Пáвучок, Каламýт, Мýдрий, Кóїш, Ґєц, Дýпак, Бóмбусшь, Пильиньо, Биздýпий, Піпка і то ще ни всшьо…

Як призвáльи кугó, то сшє тримáло їгó внýків і прáвнуків, ту кóжний якби в свóю зéмлю вріс, хотяй ни л ьéгко му било, áлье биз нéї він ни міг, дє йно дóлє ним ни кідала, а він сшє гвиртáв, будáй на пóпіл свóї халýпи і на тім місци звудив нувýю, як то пу пéршій вóйні з Пувóлжє, Татáрії, Урáлу ду двáйц чє трéтюго бизмáло вс ші с шє гвирнýльи. Йно тáя халýпа с шє дучикáла свóїх, кутрýю ни дістáв вугéнь, хотяй юж в ній травá руслá на дулівц чі як на пудвіру, вікóн й двирéй ни било в ній, а поля сшє всшіяльи сосóнкамі.

Як мóгльи біженцчі сшє містильи в халýпах-пýстках, ни мáльи зéрна вкінути навéсні в тéплу зéмлю, пу гурнєтю збирáльи в сусідніх сéлах Ґаліції, наймáл ьисшє на рубóту ду русинів, кутриї паражил ьи вóйну на місци, їх ни вивузильи як нас.

Всшьо с шє зачинáло нанóво, за тилє рóків с шє ни пізнавáльи нáвет рідні і мóва трóха сшє змінила їх.

Хто якý міг звудив даравлєну халýпу, з нáшуї гл ьини би ни зліпив, так мáла піскý в сóбі, а жиби пустáвити даравлєну, тра било дóбрим мáйстром, в силі би їх на пáльцчєх нарахувáв. Халýпу такýю мóжна било паравéзти рузибрану і пустáвити в дрýгім силі, а як бльизко, на дрýгє вубищє, нáвет на дрýгій край силá, то паракóчувал ьи на круглякáх, бáстрам втудий била рáдіщь…

Знов забіліли нувиї халýпи над Нитков, жи тихо плила силóм навсхід ду Старóї рікі, а потім з нев разом впадáла в Тенву, а тáя так скóро плила, жи на нугáх в ній гóді било с шє втримати, вóда в ній била зимна і чиста, як сльéза. На два бóкі Ниткі русл ьи рузкішні тупóлі, вéрби, вільхі, жи курінєм свóїм мóцно тримáл ьи берегі. Прóти кóжнуго вубищє містóк, юж пу нім мóжна било видіти якій ґусподар, та як ґуспудиню пу вікнах…

Якім би бідним ни бив ґуспóдар, а міщє для квіток кýлу халýпи все вдільив, а г вікнах сшє тіснильи хáтні квіти.

Хлоп сшє тримáв силá й зéмлі, хотяй за свóю гуспудáрку міг купити в міщі кам’яницу, він дрýгого житє ни знав і знáти ни хтів, він ту с шє врóдив, і ту мав жити, як вс ші, ду нéго.

В рубóті люде мáл ьи смак і знáльи, жи йно з рубóти мóжна жити, мáти шáну, збугатіти й свóїх дітéй «пустáвити