Останній контракт

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Андрій Кокотюха

Останній Контракт

Кримінальний роман

Я уявляю собі ситуацію, коли сиджу, сам чи разом із іншими, біля вогнища. Готовий до пострілу карабін, як завжди, лежить праворуч. І я зауважую два ока, які дивляться на мене з кущів. Якщо я переконаний, що це ворог, мені слід або рятуватися, або вбити його. І якщо я хочу знищити ворога, мені потрібно цілитися непомітно.

Карл Май. «Прокляття золота»

Одеса. Червень

1

— Не зайнято, мужчина?

Антон кивнув на знак згоди, i блондинка вмостилася навпроти нього за столиком.

— Нудьгуєте, молодий чоловіче? — на відповідь вона не чекала хоча б тому, що знала її наперед. — Вечір теплий. Але задушний. Вип’ємо холодного шампанського?

Офіціант, схожий статурою на штангіста, виріс біля столика майже одночасно з новою відвідувачкою. Він чув її слова i запитально глипнув на Антона. Той кивнув, й атлет ніби випарувався.

Вечір був справді задушним навіть для Одеси.

У такий час набережна повна народу. А нині, коли Крим закритий, відпочивальники запрудили її щільно. Парами, групами чи наодинці курортники неквапом тинялися туди-сюди без певної мети, просто насолоджуючись власними лінощами й при цьому не маючи змоги побути десь на самоті. Тут не було місця офіційним костюмам та діловим робочим сукням. Кожен запросто гуляв у шортах, футболці й капцях, а були й такі, хто не комплексував із приводу плавок та сорочки на голе тіло.

В цьому — секрет та приваблива сила нічної набережної. Вдягнутий так відпочивальник почувався наче вдома серед пальм, рухливих різнокольорових закличних вогників кафе, барів, ресторанів і казино, гарних жінок. Поряд — море, що іскриться планктоном, обличчя пестить приємна прохолода, котру приносить подих вітру, а слух тішить спокійне шурхотіння прибою. I ти серед усього цього раю з рекламних проспектів про красиве життя — свій…

Нехай ілюзія, нехай лише на кілька вечорів, але все довкола — твоє.

Місто гостей, на частинку якого потай претендує кожен чи кожна. I всі вони морально готові витрачати тут гроші, як удома.

Не озираючись. Упевнено. Не думаючи про завтра.

Уздовж набережної суцільним рядом тягнулися відкриті кафешки. Вільних столиків ставало тим менше, чим упевненіше вступала у свої права ніч. Самотній чоловік за столиком — у більшості випадків рибалка, а в його своєрідній риболовлі функцію наживки виконує він сам. Ніхто не дивується, якщо місце поряд скоро виявиться зайнятим. Кльов подібного ґатунку на цій набережній завжди чудовий.

— Сигареткою пригостите? — білявка закинула ногу на ногу, невідомо навіщо обсмикнула край спіднички, котра ледве сягала середини красивого засмаглого стегна.

Антон підсунув до неї пачку «Мальборо». Блондинка затиснула фільтр пухкими губами, й він, трохи підвівшись, підніс їй вогник запальнички.

— Давно приїхали?

— Сьогодні вдень, — він теж закурив.

— Надовго?

— Як пощастить… Якщо не нудьгуватиму i якщо не зіпсується погода…

— Ну-у, з погодою вам уже пощастило. А стосовно нудьги…

Атлет приніс запітнілу пляшку шампанського i дві шестигранні склянки зі товстого скла. Поставивши усе на столик, офіціант знову випарувався. Антон заходився біля пляшки. Стрельнув корок, золотистий напій запінився у склянках.

— Антон.

— Віта.

Глухий стук скла об скло. Холодне шампанське справді освіжало.

— Віта — це Вікторія?

— Ні. Вікторія — це Вікторія, перемога. А Віта — це Віта. Життя.

— Іяк життя, Віто? — Антон усміхнувся.

— По-всякому. Як у всіх…

Антон долив їй i собі та вмостився зручніше, відкинувшись на спинку пластмасового напівкрісла. Співбесідницю він слухав одним вухом, очі бігали довкола, старанно вишукуючи підозрілих. Усе наче спокійно. Нібито. Схоже на те. Ними ніхто не цікавиться. Хотілося б вірити.

Теревенячи ні про що, вони допили пляшку. А нічне життя лише починалось, i воно згасне з першими променями сонця.

— Ти сьогодні купався? — вони непомітно перейшли на «ти».

— Так, занурювався кілька разів…

— Нічне море — це казка. Любиш купатися при місяці?

— Як русалки?

— Одну русалку я можу тобі показати. Ходімо?