Амністія для Хакера

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Олексій Волков

амністія для хакера

Роман

Що є найголовнішим для людини, яка несподівано постає перед останньою межею? Провести залишок днів собі на втіху? Помститися ворогу? Спромогтися на гучний вчинок? Знайти шлях до Бога? Чи може, скуштувати справжнього кохання? Саме це питання доводиться вирішувати герою роману Олексія Волкова «Амністія для Хакера», який, виборовши у 2006 році гран-прі «Коронації слова», отримав кілька перевидань та став справжньою класикою українського детективу.

Образи героїв книжки близькі читачеві, адже це звичайні люди. А тема вічної боротьби добра та зла цього разу розгортається на детективному сюжеті настільки заплутаному, що навіть справжньому гурманові цього жанру не під силу передбачити розв’язку.

Найважча розмова —

Зі своєю совістю.

...Тепер я розумію,

Чому ти

Так кричиш уночі.

Богдан Мельничук

І. Кілер

М’яч у дворі раптово перестав стукати і вигуки постихали. Якийсь проміжок часу хлопчачих голосів не було чути, а потім вони загомоніли з новою силою. Що вигадали? Нову гру? Нехай так, адже це гупання м’яча об стіну ставало дедалі нестерпнішим. І ось запала тиша.

Двері до під’їзду будинку зі стукотом розчахнулися, двоє хлопчаків кулею влетіли туди і наввипередки помчали сходами вгору, мало не затоптуючи один одного. Сходовий марш закінчувався широченьким майданчиком, у кінці якого було видно шахту ліфта ще старого типу: напівпрозору, обтягнуту густою дротяною сіткою, з металевими дверима. Ліворуч починався новий сходовий марш.

Хлопчаки загальмували тільки на якусь мить. Тут належало поводитися тихо й обережно. У квартирі справа жила бридка самотня стара, яка завжди спиралася на палицю, котрою при нагоді могла запросто почастувати порушників спокою. Квартира зліва належала пузатому дядькові, що задихувався від ходьби сходами і майже завжди носив під пахвою шкіряну папку. Він не бив пустунів, зате регулярно скаржився батькам хлопчачої дворової «мафії». Тому двоє хлопців, тихенько промайнувши майданчик першого поверху, обережно зайшли за ліфтову шахту в одну з найкращих схованок.

Але заскочивши за ріг, вони миттєво зупинилися. За сіткою шахти, у вузькому проході між нею і задньою стіною, на бетонній підлозі сидів чоловік. Руки складені на підігнутих колінах, голова зі скуйовдженим волоссям схилена на руки. Хлопчаки заклякли на місці та злякано зашепотіли, але незнайомець не звернув на них ніякої уваги. Він спав. На ньому була стара потерта шкіряна куртка і такі ж бувалі кросівки. Перед ним на підлозі стояла недопита пляшка горілки. Хлопці нерішуче позадкували, обійшли шахту і побігли вгору. Нехай цього бомжа злякається той, хто прийде їх шукати! Адже він прийде сам, отже, йому буде набагато страшніше.

Повільно відірвавши голову від колін, бородатий, ще молодий чоловік подивився вниз крізь сітку ліфтової шахти. Його погляд не блукав після важкого алкогольного сну, а спокійно, навіть байдуже ковзнув по стінах, затримався на щільно зачинених дверях під’їзду і знову сховався між колін.

Ось двері відчинились і в під’їзд увійшла літня жінка у світлому старенькому плащі зі сумкою та сіткою з продуктами. Поволі подолала перший підйом і натиснула кнопку виклику. Згори почувся характерний звук ліфта, що рушає. Стара сперлася на металеву сітку, але чоловіка, який сидів на підлозі по той бік шахти в суцільній темряві глухого кутка, бачити не могла.

Коли ліфт рушив угору, незнайомець ще раз оглянув під’їзд і знову вкляк у попередній позі. Так ставалося щоразу, коли двері відчиняли знадвору. Тоді крізь волосся, що спадало на лоба, його погляд — надто уважний як для людини, котра випила майже пляшку горілки, — ковзав по тих, хто проходив поруч.

Та коли вхідні двері відчинилися знову, поведінка незнайомця змінилась, а погляд щось зафіксував. Цього разу він не опустив голови, продовжуючи намацувати очима те, що його цікавило. Той, хто увійшов, почав порпатися біля поштової скриньки, але, мацнувши кілька разів по кишенях, махнув рукою і, важко дихаючи, посунув сходами нагору.