Останній лист

Чоловік живе лише тоді,

коли має для кого жити.

Пролог

«Привіт, кохана.

Рідненька моя. Сонечко моє. Квіточка.

Напевно, скільки житиму, буду починати листи до тебе тільки такими ніжними словами, сповненими безмежної любові, яка й досі розриває мою душу спричиняючи глибокі рани, що ніколи не загояться. Що б ти не думала, будучи десь там, далеко від мене, але ця любов — вічна. Як бачиш, я досі не перестаю писати тобі листи. Знаю, що цього давно вже ніхто не робить, я навіть не певен, що теперішні школярі вміють правильно тримати ручку, не кажучи вже про те, щоб виводити літери, але... я не можу не писати тобі. Ти єдина, хто тримає мене на цьому світі. Звучить досить банально, правда? Але це факт. Я і досі кохаю тебе.

Ти навіть не можеш уявити, як я за тобою сумую. Так хочеться обійняти тебе. Пригорнути до себе. Поцілувати. Доторкнутися до твого хвилястого золотавого волосся. Зігріти руками твої, завжди холодні, долоні. Зазирнути у ці, без перебільшення, бездонні карі очі й спіймати на собі закоханий погляд...

Вибач. Моя уява — річ небезпечна. Якщо я продовжу згадувати, вже не зможу зупинитися, а це означатиме, що ще один день — втрачено. Я краще розкажу тобі про щось інше. Про... Про пана Миколу. Я сьогодні дивився у вікно. На градуснику було мінус тридцять п’ять. Уявляєш, як холодно? А ще кілька днів тому було лише мінус десять. Та, незважаючи на це, дорога до мого дому, подвір’я і навіть сходи до будинку розчищені від снігу. А я нагадаю тобі, що недавно був просто неймовірний снігопад. Я цілу годину стояв надворі, світив ліхтарем у небо і дивився, як звідти, наче мільйони парашутистів, повільно опускаються на землю сніжинки. Навіть не думав, що пан Микола таки зможе доїхати сюди і виконати свою роботу. Все-таки ті кошти, які отримує від мене вже ось понад п’ять років, а це не багато й не мало, а тисяча євро в місяць, змушують чолов’ягу вставати о шостій ранку. І це дуже добре, що йому вдалося розчистити дорогу. Як на зло в мене залишилася остання пляшка клятого «Джека», а пані Марія, я розповідав тобі про неї у минулих листах, інколи приходить, приносить харчі, прибирає і, за окрему плату, готує просто шикарний борщ з пампушками. Так от, пані Марія сказала, що за жодних умов і ні за які гроші не буде приносити мені «Джека». Вона, бачте, проти спиртного. А це означає, що мені самому треба буде поїхати до міста і поповнити запаси.

Ненавиджу їздити до міста. Я, звичайно, міг би зателефонувати комусь, знайти інший вихід із ситуації, але, по-перше, — сюди мало хто доїде, навіть по розчищеній дорозі, а по-друге, — я не маю жодного бажання бачити когось, а тим більше з кимось спілкуватися. Спробую уникнути цього й у місті. Хоча навряд чи вийде. Ставлю сотню, що знайдеться з десяток охочих, які обов’язково впізнають мене і, звичайно ж, захочуть знати, як у мене справи, над чим я зараз працюю, як живу і коли можна буде поспілкуватися зі мною за чашкою кави, або кухлем пива. Хоча, якщо пощастить прослизнути до магазину пана Юрія через чорний хід, то таки вдасться уникнути таких ненависних мені розмов ні про що. Він чоловік мудрий, хоч і молодий. Не знаю точно, скільки йому років, думаю, десь від тридцяти до тридцяти п’яти. Ніколи не запитував. Але головне, йому до одного місця, як я, так і все, що зі мною пов’язане...

Тепер залишається ще одне питання. Чи заведеться мій старий «опель». Це, напевно, єдина машина, яка без проблем зможе доїхати до міста і повернутися. Але він — на солярі. А за вікном, нагадаю, мінус тридцять п’ять. А востаннє... Я от намагаюся згадати, коли востаннє виїжджав. Зараз лютий. Якщо добре подумати, то це було... здається, у жовтні. Так, точно, у жовтні. Тоді ще до мене вчепилася якась пані, яка хотіла заволокти мене в бар і пригостити випивкою. Боже, я ледве від неї втік. Пам’ятаєш, я писав тобі про цей випадок.