Поштар

Великий Ліс то´му, хто вміє слухати.

Тому, хто здатен відчути найлегший

подих вітру i кожен шелест довкола.

Вовк любив ранній ранок i довгі прогулянки. Любив знаходити

у ранковому тумані улюблену стежину, таку знайому i щоразу немов нову.

З лісом Вовк розмовляв частіше,

аніж із сусідами.

Тому й став Поштарем.

У Лісі кожен при роботі:

Сова працює в нічній охороні;

Дятел — натура творча —

створює скульптури;

Ведмідь — програміст

на фрілансі.

Грак працює журналістом —

робить найкрасивіші фото

Великого Лісу i розсилає їх по всьому світу.

Туманного ранку

серед Поштаревих листів з,явився дивний конверт.

він немов упав із неба. Без підпису i без адреси.

зате... з маленькою шкарпеткою всередині. «мабуть,

зайченята піджартовують собі з мене», — подумав вовк.

— у нас серед трьох сотень шкарпеток немає жодної

червоної! — похитала головою зайчиха. — Та й дітки мої — найчемніші у світі. марно ти, вовче, йшов.

і поштар подався геть,

опустивши очі додолу.

Отямився він уже на порозі

у свого давнього друга — Їжака-Кравця.

У великих компаніях Їжак почувався незатишно. та Вовку він зрадів, бо з ним навіть помовчати добре. А тут іще така загадкова справа з цим листом зі шкарпеткою...

— ех, Шкода, шкарпетка не мого розміру,

та й латати тут нІ´чого. Але ти шукай далі.

певно, це таки неспрО´ста, — порадив їжак.

Наступного дня з,явився новий загадковий конверт:

із надгризеним печивком

i шапочкою жолудя всередині.

«ГМ-М, можливо, Білка-Садівничка

знає щось про шапочку жолудя?»

Але Білка, що вирощує духмяні трави і ЗБИРАЄ жолуді,

не знала, звідки взялася ця шапочка.

Не знав i Вепр-Кулінар,

який купував у НЕЇ жолуді.

— Та ж у мене вся їжа з жолудів, а тут

шоколадом пахне, — роздумував уголос вепр.

і Ведмідь, який взявся лагодити човна, але чомусь

застряг у ньому, нічого не знав про печиво.

i Бджола-Медсестра, яка рятувала Ведмедя, теж нічого Не знала.

Вовк відчував,

що розгадка

десь поруч.

На ранок випав перший сніг.

Біля поштового дерева лежав іще один загадковий конверт.

А на снігу звивалася стежина невідомих слідів...

І Вовк побіг по слідах. Він мчав повз озера,

галявини та струмки, повз усi лісові хатки.

i, пробравшись крізь густі хащі, заледве

відчинив двері до закиданого гілками будинку.

У домі на нього чекали...

Вовченята.

— У день буревію ми залишились самі-самісінькі... писати

ми не вміємо, тому-то речі й стали нашими словами.

i Вовк пригадав сильну негоду, коли

дах його хатини заЛЕДве не знесло вітром.

тоді здавалося, що великий ліс розсердився...

— Хочете пожити

трохи в мене? Може, разом нам буде краще?

— Але ми дорослі

i маємо жити тут.

Бо дорослі живуть

там, де їхній дім.

i щось защеміло у Поштаревих грудях...

Плечі опустилися, i він закашлявся,

хоч досі зовсім не кашляв...

а вовченята перешіптувалися:

— та він навіть

без шапки.

— Він що, застудився,

коли шукав нас?

— нам доведеться піти до тебе,

бо сам ти точно не одужаєш, —

озвалося врешті наймолодше.

Із ЧАСОМ вони стали справжньою родиною.

вовк навчився пекти яблучний пиріг i навіть

шоколадне печиво. А вовченята вчилися читати.

іноді він покашлював, аби малі раптом не пішли додому. ПРОТЕ іти нікому нікуди не хотілося.

у їхньому домі тепер часто бувають гості.

і навіть їжака вже не лякає велика компанія.

малі допомагають поштареві.

бо знають, як добре, коли лист знаходить свого адресата.

Радів Великий Ліс, а Поштар міркував

про те, що впускати когось у своє життя

насправді не так уже й страшно.

білий аркуш тобі залишив Вовк-поштар.

Ти можеш написати листа. І навіть намалювати

малюнок — собі або Поштареві чи вовченятам.

Вони напевне зрадіють.