Привид, який не міг заснути. Книга 1

У покинутому будинку на околиці міста жив собі Привид. Він мав усе, що треба привидам для щастя: темні кімнати, рипливі сходи, захаращене горище. Але почувався нещасним.

Раніше, коли довкола жили люди, Привид ночами навідувався до них. Зазирав у вікна. Проходив крізь двері. Гасив нічні лампи господарів, які задрімали над книжкою. Іноді діти схлипували, коли він поправляв їм ковдрочки. Тоді в цілому домі спалахувало світло й сонні батьки заколисували малюків. Привид засмучувався, бо страшенно любив дітей.

Над ранок, обійшовши всіх сусідів, він повертався додому втомлений. І цілісінький день спав.

Врешті-решт дім назвали Будинком-з-Привидом. І обходили десятою дорогою. Люди, яким не подобалося таке сусідство, потроху переїздили.

І ось Привид залишився сам. Жоднісінької людини довкола. І лякати нікого. Ой, нікого й навідати! Привид зажурився. Ночами він самотньо нипав околицями. А вдень не міг заснути.

Якось Привид вештався будинком, коли раптом знадвору почулося:

Привид стрепенувся. Тихцем визирнув у вікно. І не повірив очам. Під будинком спинився жовтий фіат. З нього вийшли жевжик у жакардовому піджаку, усміхнений чоловік, збентежена жінка і… — схвильований Привид аж загорнувся в штору — …чорнява дівчинка в окулярах. З усмішкою від дужки до дужки. Вона глянула вгору — і Привид відскочив від вікна, зірвавши штору. Хоч би вона його не побачила!

Плутаючись у шторі, Привид заскочив у шафу. Внизу скрипнули двері. На сходах затупотіли. Мить — і клацнула клямка.

— Погляньте, як тут просторо, — почулося зовсім поряд.

Привид уперше злякався. Він сподівався, що нікому не спаде на думку відчинити шафу. Адже дивитися на привидів удень не можна. Якщо хтось чужий його побачить, доведеться покинути будинок.

Привид зазирнув у щілину для ключа. Жевжик у жакардовому піджаку й далі нахвалював дім:

— Тут просто треба прибрати. А під вікнами є сад — там ваша донька зможе бавитися.

Дівчинку вмить мов вітром здуло. Вона потупотіла сходами донизу. Жінка визирнула у вікно, чоловік визирнув у вікно, навіть Привид… Ой, ні, він не визирав, бо й так знав, що там є гойдалка. І щоночі гойдався на ній, а вона так моторошно, ой, тобто приємно, поскрипувала. Саме так, як зараз, коли на неї вмостилася дівчинка.

— А чому нікого з сусідів не видно? — запитав чоловік.

— Подейкують... — жевжик у жакардовому піджаку завагався: — …наче тут живуть привиди.

— Привиди? — жахнулася жінка.

— Привиди? Які нісенітниці! — І чоловік пригорнув дружину. — Ти ж не віриш у привидів, кохана?

«Ніякі не нісенітниці!» — обурився Привид. Звісно ж, подумки.

— Привиди?! Кру-у-уто! Я бачила про них мультик! — дівчинка повернулася і аж застрибала на радощах. Вона подобалася Привидові дедалі більше й більше.

Невдовзі люди пішли, і Привид нарешті вигулькнув із шафи.

Минав час. Дім і сад засипало снігом.

Привид бродив садом, не залишаючи слідів, і довго сидів самотою на гойдалці, яка ледь-ледь поскрипувала.

Та одного дня серед білого пейзажу замайоріла жовта пляма. Невдовзі з фіата на подвір’я вийшли чоловік, жінка і дівчинка, яку батьки кликали Маргаритою.

Вона впала в кучугуру і взялася робити снігового привида. Ой, тобто снігового ангела. Маргарита дуже раділа, що тепер житиме тут. І Привид радів також.

У Будинку-з-Привидом ставало дедалі затишніше. В каміні палахкотів вогонь. На кухні духмяніла випічка. Скрізь лунали сміх і музика. Щовечора Привид спускався в кімнату Маргарити. Переконавшись, що вона заснула, забирав з її рук книжку і гасив світло. Та одного вечора…

— Я знала, що ти прийдеш! — вигукнула Маргарита, вихопивши в нього свою книжку.

Привид завмер.

— Ти… мене… не боїшся? — врешті спитав.

— Ти геть не страшний. А навіть дуже милий!

Привид зашарівся. Досі ніхто не називав його милим.

— Хочеш бути моїм другом? — запитала дівчинка. — Мені так самотньо, тут зовсім ні з ким бавитися.

— Хочу. Мені теж самотньо… — зізнався Привид.

— Зліпимо завтра сніговика в саду? Але зараз я дуже хочу спа-а-а-ати, — Маргарита смачно позіхнула і вмостилася на подушку.

— А я не можу заснути, — поскаржився Привид, присівши скраєчку.

— Як? — здивувалася Маргарита. — Взагалі-взагалі?