Частина перша
Блондинка
Розділ перший.
Білет № 514, серія 23
Восьмого грудня минулого ро ку викладач математики Версальського ліцею пан Жербуа відкопав у крамниці тандитника серед купи мотлоху маленьке бюрко з магоні 1 з безліччю шухлядок.
«Ось те, що мені потрібно на день народження Сюзанни», — подумав він. Але, позаяк, бажаючи потішити дочку, мав, проте, обмаль грошей, то, як водиться, поторгувався і врешті-решт сплатив шістдесят п’ять франків.
Поки вчитель повідомляв торговцю свою адресу, бюрко зауважив елегантно вбраний молодик, який крутився поряд.
— Скільки? — поцікавився він у тандитника.
— Продано, — відказав той.
— А чи... не цьому, бува, пану?
Пан Жербуа підняв капелюха і, тим більше задоволений покупкою від того, що вона привернула увагу ще когось, вийшов із крамниці.
Та не встиг він зробити вулицею і десяти кроків, як його наздогнав той-таки молодик і, знявши капелюха, люб’язно звернувся до нього:
— Дуже прошу мені вибачити, мосьє... Можливо, моє запитання здасться вам нескромним, але... ви спеціально шукали саме це бюрко?
— Та ні. Взагалі-то я шукав старі ваги для своїх фізичних експериментів.
— Отже, ви за нього не триматиметеся?
— Якраз навпаки.
— Тому, що це старовинна рі ч?
— Тому, що воно зручне.
— Якщо так, чи погодилися б ви обмінятися на таке саме зручне бюрко, і навіть у кращому стані?
— Це теж у пристойному стані, тож мінятися ні до чого.
— І все одно...
Вдачу пан Жербуа мав запальну, до того ж був схильний до підозріливості, тому сухо заперечив:
— Прошу не наполягати, месьє.
Але незнайомець заступив йому дорогу.
— Не знаю, месьє, скільки ви за нього заплатили, проте згоден дати подвійну ціну.
— Ні.
— Тоді потрійну?
— Припиніть, будь ласка, — закричав нетерпляче учитель, — те, що належить мені, не продається.
Молодик зміряв пана Жербуа пильним поглядом, який мав би тому надовго запам’ятатись, і, ні слова не кажучи, різко повернувся й пішов геть. За годину бюрко завезли в будиночок учителя на дорозі до Вірофле. Той покликав доньку.
— Це тобі, Сюзанно, якщо, звичайно, сподобається.
Сюзанна, чарівне, життєрадісне створіння, кинулася батькові на шию і вицілувала його з таким захватом, ніби отримала королівський подарунок.
Того ж вечора, затягнувши за допомогою покоївки Гортензії бюрко до себе в кімнату, вона сама попротирала всі шухлядки й акуратно поклала туди документи, шабатурки на поштовий папір, свої листи, колекції поштових листівок та кілька штучок, які зберігала на пам’ять про кузена Філіпа.
Уранці наступного дня, о пів на восьму, пан Жербуа пішов до ліцею. О десятій, як завжди, його біля виходу вже чекала Сюзанна, і він звично зрадів, помітивши на тротуарі за огорожею її граційну фігурку й усмішку.
Додому вони пішли вдвох.
— Ну як твоє бюрко?
— Просто диво! Ми з Гортензією протерли всі мідні частини. Блищать, як золото!
— То ти задоволена?
— Ще б пак! Просто не знаю, як досі без нього обходилася.
Проходячи садочком перед будинком, пан Жербуа запропонував:
— Гайда, глянемо на нього перед обідом?
— Ну, звичайно, чудова думка!
Дочка першою підбігла сходами нагору, але, опинившись на порозі своєї кімнати, раптом скрикнула з переляку.
— Що трапилося? — пробелькотів пан Жербуа, входячи слідом за нею.
Бюрко щезло, наче мильна булька.
