Розділ перший
Арешт
Прив’язані до загати в кінці саду два човни хиталися в тіні. Тут і там крізь легкий туман уздовж берега мерехтіли освітлені вікна. Були останні дні вересня, та казино на протилежному боці вабило незліченними вогнями. Подекуди з-за хмар визирнули зірки, вітерець збивав хвильки на поверхні озера.
Арсен Люпен вийшов з альтанки і, схилившись до загати, крикнув:
— Ґроньяр? Балу?… Ви тут?
Із кожного човна вистромилося по людині, й один із чоловіків кинув:
— Тут, патроне.
— Приготуйтесь, я чую гуркотіння автомобіля, на якому їдуть Жильбер і Вошере.
Він обійшов сад та будинок у риштованнях і обережно відчинив хвіртку, що виходить на алею Сейнтюр. Люпен не помилився. На повороті блиснуло яскраве світло, і з великого відчиненого автомобіля вискочили двоє людей у пальтах із піднятими комірами й у кашкетах.
То були Жильбер і Вошере.
Жильбер — юнак років двадцяти-двадцяти двох із симпатичним обличчям, пружною ходою. Вошере — нижчий, із сивим волоссям та блідим, хворобливим обличчям.
— Ну, — запитав Люпен, — бачили депутата?
— Так, патроне, — відповів Жильбер. — Ми помітили, що він поїхав семигодинним поїздом до Парижа.
— Отже, можемо діяти?
— Так, вілла «Марія-Терезія» під нашою рукою.
Звернувшись до шофера, Люпен сказав:
— Не залишайся тут. Це може привернути увагу. Повернися о пів на десяту, ми навантажуватимемо машину... якщо тільки наша експедиція не провалиться.
— Чому ти хочеш, щоб вона провалилася? — поцікавився Жильбер.
Автомобіль поїхав, і Люпен разом із товаришами рушив на берег озера.
— Чому? — мовив дорогою. — Бо не я готував напад, а коли це не я, то довіряю лише наполовину.
— Ну, патроне, я працюю з вами вже три роки... То мало-помалу доглупуюся!
— Так... мій хлопчику, доглупуєшся, — сказав Люпен, — і саме тому я боюся промахів... Давай, сідай у човен... А ти, Вошере, бери іншого човна... Гаразд... А тепер, хлопці, пливіть... і якнайменше шуму.
Ґроньяр та Ле Балу, двоє веслярів, попливли просто до протилежного берега, трохи лівіше від казино.
Спочатку вони натрапили на човен, в якому обіймалися чоловік та жінка і який ковзав по воді; потім ще один, де на повен голос співали люди. І більше жодного.
Люпен нахилився до Жильбера й запитав пошепки:
— Скажи, Жильбере, це все спало на думку тобі чи Вошере?
— Далебі, не знаю... Ми вже кілька тижнів говоримо про це.
— Бачиш, не довіряю я Вошере. У нього лиха вдача. Не знаю, чому я досі не позбувся його...
— О, патроне!
— Ну так! Це небезпечний хлопець... Уже не кажучи про те, що на його совісті, напевно, кілька життів.
Він якусь хвилю помовчав, потім сказав:
— Ти впевнений, що бачив пана Добрека?
— На свої очі.
— І ти знаєш, що в нього є справа в Парижі?
— Він поїхав у театр.
— Гаразд. Його прислуга залишилася на віллі?
— Кухарку він відпустив. Що ж до лакея Леонарда, довіреної особи депутата Добрека, то він чекає на свого пана в Парижі, звідки вони повернуться хіба що годині о першій ночі. Але...
— Але?..
— Треба мати на увазі несподіване повернення Добрека. Тому ми повинні закінчити справу швидше.
— Коли ти зібрав ці відомості?
— Уранці. Ми з Вошере одразу вирішили, що настав сприятливий момент. Я вибрав за відправну точку сад цього споруджуваного будинку, з якого ми щойно вибралися і який уночі не охороняють. Двом побратимам я загадав стежити за човнами, а сам зателефонував вам. Ось і вся історія.
— У тебе ключі?
— Від під’їзду — так.
— Це ось та сама вілла, оточена парком?
— Так, вілла «Марія Терезія». Позаяк обидві сусідні вілли незаселені, то ми встигнемо вивезти все, що нам сподобається, і присягаюся вам, патроне: справа варта того.
Люпен пробурмотів:
— Надто вже все просто, ні краплі шарму.
Вони причалили до невеликої коси, звідки підіймалося кілька кам’яних сходинок. Люпен зметикував, що завантажити меблі буде неважко. Раптом він сказав:
— На віллі є люди. Подивіться, там світло.
— Це газовий ріжок, патроне, світло не блимає.