Арсен Люпен. Арсен Люпен. Кришталевий корок

Розділ перший

Арешт

Прив’язані до загати в кінці саду два човни хиталися в тіні. Тут і там крізь легкий туман уздовж берега мерехтіли освітлені вікна. Були останні дні вересня, та казино на протилежному боці вабило незліченними вогнями. Подекуди з-за хмар визирнули зірки, вітерець збивав хвильки на поверхні озера.

Арсен Люпен вийшов з альтанки і, схилившись до загати, крикнув:

— Ґроньяр? Балу?… Ви тут?

Із кожного човна вистромилося по людині, й один із чоловіків кинув:

— Тут, патроне.

— Приготуйтесь, я чую гуркотіння автомобіля, на якому їдуть Жильбер і Вошере.

Він обійшов сад та будинок у риштованнях і обережно відчинив хвіртку, що виходить на алею Сейнтюр. Люпен не помилився. На повороті блиснуло яскраве світло, і з великого відчиненого автомобіля вискочили двоє людей у пальтах із піднятими комірами й у кашкетах.

То були Жильбер і Вошере.

Жильбер — юнак років двадцяти-двадцяти двох із симпатичним обличчям, пружною ходою. Вошере — нижчий, із сивим волоссям та блідим, хворобливим обличчям.

— Ну, — запитав Люпен, — бачили депутата?

— Так, патроне, — відповів Жильбер. — Ми помітили, що він поїхав семигодинним поїздом до Парижа.

— Отже, можемо діяти?

— Так, вілла «Марія-Терезія» під нашою рукою.

Звернувшись до шофера, Люпен сказав:

— Не залишайся тут. Це може привернути увагу. Повернися о пів на десяту, ми навантажуватимемо машину... якщо тільки наша експедиція не провалиться.

— Чому ти хочеш, щоб вона провалилася? — поцікавився Жильбер.

Автомобіль поїхав, і Люпен разом із товаришами рушив на берег озера.

— Чому? — мовив дорогою. — Бо не я готував напад, а коли це не я, то довіряю лише наполовину.

— Ну, патроне, я працюю з вами вже три роки... То мало-помалу доглупуюся!

— Так... мій хлопчику, доглупуєшся, — сказав Люпен, — і саме тому я боюся промахів... Давай, сідай у човен... А ти, Вошере, бери іншого човна... Гаразд... А тепер, хлопці, пливіть... і якнайменше шуму.

Ґроньяр та Ле Балу, двоє веслярів, попливли просто до протилежного берега, трохи лівіше від казино.

Спочатку вони натрапили на човен, в якому обіймалися чоловік та жінка і який ковзав по воді; потім ще один, де на повен голос співали люди. І більше жодного.

Люпен нахилився до Жильбера й запитав пошепки:

— Скажи, Жильбере, це все спало на думку тобі чи Вошере?

— Далебі, не знаю... Ми вже кілька тижнів говоримо про це.

— Бачиш, не довіряю я Вошере. У нього лиха вдача. Не знаю, чому я досі не позбувся його...

— О, патроне!

— Ну так! Це небезпечний хлопець... Уже не кажучи про те, що на його совісті, напевно, кілька життів.

Він якусь хвилю помовчав, потім сказав:

— Ти впевнений, що бачив пана Добрека?

— На свої очі.

— І ти знаєш, що в нього є справа в Парижі?

— Він поїхав у театр.

— Гаразд. Його прислуга залишилася на віллі?

— Кухарку він відпустив. Що ж до лакея Леонарда, довіреної особи депутата Добрека, то він чекає на свого пана в Парижі, звідки вони повернуться хіба що годині о першій ночі. Але...

— Але?..

— Треба мати на увазі несподіване повернення Добрека. Тому ми повинні закінчити справу швидше.

— Коли ти зібрав ці відомості?

— Уранці. Ми з Вошере одразу вирішили, що настав сприятливий момент. Я вибрав за відправну точку сад цього споруджуваного будинку, з якого ми щойно вибралися і який уночі не охороняють. Двом побратимам я загадав стежити за човнами, а сам зателефонував вам. Ось і вся історія.

— У тебе ключі?

— Від під’їзду — так.

— Це ось та сама вілла, оточена парком?

— Так, вілла «Марія Терезія». Позаяк обидві сусідні вілли незаселені, то ми встигнемо вивезти все, що нам сподобається, і присягаюся вам, патроне: справа варта того.

Люпен пробурмотів:

— Надто вже все просто, ні краплі шарму.

Вони причалили до невеликої коси, звідки підіймалося кілька кам’яних сходинок. Люпен зметикував, що завантажити меблі буде неважко. Раптом він сказав:

— На віллі є люди. Подивіться, там світло.

— Це газовий ріжок, патроне, світло не блимає.