Зізнання Арсена Люпена

Сонячні зайчики

— Люпене, розкажіть-но мені щось про себе.

— І що ж ви бажаєте, щоб я вам розказав? Усе моє життя усім добре відоме! — відповів Люпен, дрімаючи на тапчані в моєму робочому кабінеті.

— Неправда, ніхто його достеменно не знає! — вигукнув я. — Відомо лише з того чи іншого вашого листа, опублікованого в газетах, що ви були причетні до якоїсь справи, що дали хід іншій... Але вашої ролі в усьому цьому, самої суті справи, розв’язки драми — цього ніхто не знає.

— То й що! Це всього лише купа пліток, які нікому нецікаві.

— Нецікавим є ваш подарунок вартістю п’ятдесят тисяч франків дружині Ніколя Дюґріваля?! Чи той загадковий спосіб, яким ви розшифрували загадку трьох картин!

— І справді, дивна загадка, — визнав Люпен. — Пропоную вам назву «Знак тіні».

— А ваші світські успіхи, — додав я. — А секрет вашої доброчинності й усіх тих загадкових справ, про які ви часто згадували у наших розмовах, називаючи їх: «Весільна каблучка», «Смерть волочиться поруч» та інші. Так багато запізнілих зізнань, мій друже Люпене! Ну ж бо, сміливіше...

Ця розмова відбулася тоді, коли Люпен, хоча вже й знаменитий, ще не вступив у свої славетні баталії; у той час, який передував великим пригодам «Пустої голки» і «813». Тоді він іще не мав наміру привласнити віковічні скарби французьких королів чи пограбувати Європу під носом у кайзера, а задовольнявся скромними авантюрами і розсудливим накопиченням статків, докладаючи щоденних зусиль, заподіюючи з дня на день шкоду, але й роблячи, — за характером своїм і за дилетантством, — добро, немов Дон Кіхот, який насолоджується життям і розчулюється, маючи ніжне серце.

Позаяк він мовчав, я повторив:

— Люпене, благаю вас!

На мій подив, він відповів:

— Візьміть, любий друже, олівець і аркуш паперу.

Я швидко послухався його вказівки, радіючи, що приятель нарешті продиктує мені кілька сторінок, у які вміло вкладе багато натхнення й вигадки, які я, на жаль, зіпсую довгими і важкими поясненнями та нудним переказом подій.

— Ну, то що, готові, — спитав він мене.

— Авжеж, я готовий.

— Якщо готові, то пишіть: 19–21–18–20–15–21–20.

— Як?

— Пишіть, кажу вам.

Він сидів на канапі. Погляд мав звернений до відчиненого вікна, а пальці скручували цигарку зі східним тютюном.

Люпен продовжив:

— Напишіть: 9–12–6–1...

Узяв павзу і знову:

— 21.

Помовчавши, зронив:

— 20–6...

Він що, божеволів? Я витріщився на нього, і втямив, що очі його були вже не такими байдужими, як у попередні хвилини, а уважними і, здавалося, стежили за чимось, що, мабуть, захоплювало його, десь у просторі.

Він диктував із інтервалами між кожним із чисел:

— 21–9–18–5...

У вікно було видно лише клаптик блакитного неба праворуч і фасад будинку навпроти — фасад старого будинку зі зачиненими, як завжди, віконницями.

У ньому не було нічого особливого, жодної деталі, яка вразила б мене між тих, які я бачив роками...

— 12–5–4–1...

І раптом я здогадався... тобто мені здалося, що я зрозумів. Бо як я міг допустити, що така розумна людина, як Люпен, під маскою іронії може гаяти свій час на такі дурниці? Але сумнівів бути не могло. Це було те, що було для нього важливе, — уривчасті відблиски сонячного проміння на почорнілому фасаді старого будинку, на другому поверсі.

— 14–7... — не вгавав Люпен.

Відображення на кілька секунд зникало, а потім, через рівні проміжки часу, відбивалося об фасад і знову зникало.

Я інстинктивно полічив і промовив уголос:

— 5...

— Ви вловили? Чудово! — загиготів Люпен.

Він підійшов до вікна і вихилився, ніби перевіряючи, в якому напрямку рухається промінь світла. Потім повернувся на тапчан і сказав мені?

— Тепер ваша черга лічити.