Будинок психопата

1

Коли Террі та Мік підійшли до передніх дверей, місяць зайшов за хмари.

— Бачиш? — прошепотіла Мік. — Тепер ти знаєш, чому я сказала взяти ліхтарики.

— Чому ти шепочеш? — запитала Террі. — Тут нікого немає.

Ліхтарик Террі загорівся майже одразу після ліхтарика Мік.

— Не будь надто впевнена. — Мік намацала найменший ключ на круговому ланцюжку і вставила в замок, потім завагалася.

— Злякалася? — запитала Террі.

— Не я. — Ключ повернувся в замку, і двері відчинилися. — Ніхто не йде?

Террі глянула на дорогу.

— Ніде нікого.

— Добре, — кивнула головою Мік. — Заходьмо й погляньмо, що тут діється.

Дві невисокі коротко стрижені постаті в синіх джинсах зайшли крізь відчинені двері у вестибюль. Пітьму, яку не спромагалися розвіяти їхні ліхтарики, виповнював ядучий запах свіжої фарби. Блимаючи очима, Террі йшла вслід за Мік до бюрка прийняття, потім нараз зупинилася, помітивши темну постать, що бовваніла за стійкою. Видніла тільки спина.

Тепер уже шепотіла Мік:

— Бачиш? А що я казала тобі? Це він!

— Не може бути! — хапнула повітря Террі.

— Невже? — Мік простерла руку й натиснула на срібний ґудзик на круглому дзвінку на стільниці.

Звуку не було, але тепер постать у затінку повільно обернулася, і обоє дівчат побачили обличчя Нормана Бейтса.

— Ласкаво прошу до мотелю Бейтса, — проказав він. — Ваша кімната готова.

Бейтс дивився скляними очима, з незмінною усмішкою, але виказував його тільки пронизливий голос.

— Ти ба! Як вони зробили це?

— Дуже легко. Дзвоник не справжній. Він електронний. Ляльку поставили на вісь. Ти натискаєш дзвоник, і він вмикає магнітофонний запис.

Террі аж підскочила, коли воскова фігура повернулася на свою попередню позицію. Приховати тривогу було не легко:

— Тож це дядько Норман! Ти справді думаєш, що він мав такий вигляд?

Мік стенула плечима:

— Казали, мовляв, Гладун Отто хоче, щоб усе, знаєш, мало такий вигляд, як справжнє.

Террі вдихнула, відчуваючи запах фарби:

— Мабуть, дорого коштувало — збудувати такий дім.

Мік кивнула головою:

— Батько каже, що Гладун Отто взяв позику в банку. Якщо раптом щось піде негаразд, каюк йому не настане.

Террі спрямувала промінь ліхтарика на стіни вестибюля, потім глянула у вікно:

— Це тобі настане каюк, якщо твій батько помітить, що ти взяла його ключі.

— Не хвилюйся. Тепер, коли він усе пофарбував, йому вже не треба повертатися сюди. Батько просто повісив їх на гачок у гаражі. Там я і взяла ключі вчора ввечері. Він навіть не побачив, що їх немає, тож чому мав би помітити тепер? А зараз сидить із бляшанками пива й дивиться якийсь паскудний матч.

— А де, на його думку, зараз перебуваєш ти? — запитала Террі.

— У бібліотеці, виконую домашні завдання.

— Присягаюсь, я знаю, яке домашнє завдання ти насправді хотіла б виконувати, — сказала Террі.

— Заткни пельку! Бібліотеку зачиняють о дев’ятій. Нам краще ворушитись, а то не побачиш решти цього дому.

Обернувшись, Мік пішла до дверей на далекій стіні. Відчинила їх без допомоги ключа.

— Кумедно, — проказала Террі, — я думала, в кімнати можна потрапити тільки знадвору.

— Дурепо, крім цієї, тут немає більше кімнат. Усе інше — просто фальшиві стіни, збудовані так, щоб видавалося, ніби тут цілий мотель. Батько каже, що Гладун Отто, можливо, додасть кілька кімнат згодом, якщо бізнес піде добре.

— По-твоєму, люди йтимуть і платитимуть гроші тільки за змогу побачити, де дядько Норман скоїв оте?

— Ми ж тут, хіба ні? — всміхнулася Мік.

— Так, але на халяву. Але поки що я не розумію, як хтось захоче купити квитки, щоб подивитися на фальшивку?

— Тобі більше сподобалося б, якби до тебе прийшов справжній Норман зі справжнім ножем?

— Він мертвий, кожен знає про це.

— А як щодо привидів?

— А як щодо того, щоб відкинути це все лайно? Ти не злякаєш мене.