Ні живі, ні мертві : роман

Свеавеґен, 13 серпня, 22:49

«Салют, команданте»

Геннінґ підняв коробку з-під «Ґато Неґро» і підніс тост до металевої пластини у бруківці. На місці, де шістнадцять років тому було вбито Улофа Пальме 1, лежала одна-єдина зів’яла троянда. Геннінґ присів навпочіпки і провів пальцем по рельєфних літерах.

— Дідько, — сказав він. — Усе стає гірше, Улофе. Гірше і гірше.

Голова страшенно боліла, і справа була не у вині. Люди, які проходили повз по Свеавеґен, дивилися в землю, дехто притискав долоні до скронь.

Раніше ввечері це відчувалося лише як гроза, що наближається, але електрична напруга в повітрі неухильно, непомітно зростала, і тепер стала майже нестерпною. Жодної хмаринки на вечірньому небі, жодного віддаленого гуркоту, жодної надії на розряд. До безформного поля електрики не можна було доторкнутися, але його можна було відчути та розпізнати.

Це було ніби зворотне відключення електроенергії; приблизно з дев’ятої години не можна було вимкнути світло та електричні прилади. За спроби висмикнути вилку з розетки лунав неприємний тріск, а між розеткою та вилкою пролітали іскри, що не давали розірвати ланцюг.

І поле ставало все потужнішим.

Голову Геннінґ відчував так, ніби навколо лоба обмотали електричний дріт, вона пульсувала від болючих ударів, і це було чистим катуванням.

Повз проїхала карета швидкої допомоги з увімкненими сиренами чи то через надзвичайну ситуацію, чи то через те, що їх просто не можна було вимкнути. Кілька припаркованих машин теж були заведені.

Салют, команданте.

Геннінґ підняв коробку з вином на рівень обличчя, відкинув голову назад і відкрив краник. Струмінь вина вдарив йому в підборіддя і потік по шиї, перш ніж той встиг відрегулювати його так, щоб трунок потрапив до рота. Він заплющив очі, зробив кілька глибоких ковтків, поки пролите вино стікало по його грудях, змішувалося з потом і продовжувало спускатися вниз.

Спека. На додачу до всього спека.

Уже кілька тижнів усі синоптичні мапи показували величезні радісні сонця, що вкривали всю країну. Тротуари та будівлі парували від тепла, накопиченого за день, і попри те що була майже одинадцята година, температура трималася близько тридцяти градусів.

Геннінґ кивнув на прощання прем’єр-міністру і пішов шляхом убивці, у напрямку Туннельґатан. Ручка коробки з вином зламалася, коли витягнув її з відчиненого вікна автомобіля, тож довелося нести її під пахвою. Голова здавалася більшою, ніж зазвичай, роздутою, і він провів пальцями по лобі.

Голова, судячи з усього, не змінилася, а от пальці розпухли від спеки та вина.

Клята погода. Це неприродно.

Він сперся на поручні, повільно пішов сходами вгору. Кожен невпевнений крок боляче відлунював у голові. Вікна з обох боків були відчинені й освітлені, з кількох із них линула музика. Геннінґ хотів темряви, темряви і тиші. Хотів пити вино, поки не заспокоїться і не засне.

На вершині сходів перепочив кілька секунд. Та стало ще гірше. Неможливо сказати, чи то йому ставало гірше, чи то поле посилювалося. Тепер воно вже не пульсувало. Зараз це був постійний пекучий біль, що охоплював його мозок.

Ні. Справа була не в ньому.

Неподалік, під кутом до тротуару, був припаркований автомобіль. Двигун працював на холостому ходу, водійські дверцята були відчинені, а стереосистема на повну гучність грала «Living Doll» 2. Поруч із автівкою посеред вулиці сидів її водій, притиснувши руки до голови.

Геннінґ заплющив очі і знову розплющив їх. Це була лише його уява чи світло з навколишніх квартир стало інтенсивнішим?

Щось. Станеться.

Обережно, крок за кроком, він перетнув Дьобельнсґатан і став у тінь під каштанами на подвір’ї церкви Святого Іоанна, де знепритомнів. Не витримав. Усе навколо гуділо; відчуття було таке, наче його оточив бджолиний рій. Поле посилювалося, голова стискалася, немов глибоко під водою, а крізь відчинені вікна він чув людські крики.

Я зараз помру.