Переклав Микола Ільницький
Наукова підготовка тексту та коментарі Надії Вишневської
Поема Абулькасима Фірдоусі «Шах-наме» — одне з вершинних явищ світової літератури, епопея іранського народу. Вона охоплює період правління п’ятдесяти легендарних шахів Ірану та поділяється на міфологічну, героїчну й історичну частини. Поет із великою майстерністю поєднав народні перекази та історичні свідчення багатьох джерел. Окрім цікавих сюжетів, поема знайомить сучасного читача з основами зороастрійського релігійного світогляду, для якого характерна боротьба світлих і темних сил, добра і зла, ідеали високої моралі та справедливості. «Шах-наме» переклали багатьма мовами світу, українцям подарували її окремі розділи Агатангел Кримський та Василь Мисик.
Третя книга епопеї Абулькасима Фірдоусі «Шах-наме» містить розділи поеми, які охоплюють період правління шахів Ґаршаспа, Кей-Кубада та початок правління Кей-Кавуса. На цьому тлі розгортаються пригоди героя Рустама, завдяки яким він здобув безсмертну славу, а також трагічна оповідь про його сутичку з невпізнаним сином Суграбом, який загинув у цьому бою, —
сюжет, відомий кожному іранцеві.
ҐАРШАСП*
(Правління тривало дев’ять років)
1. Мав гордого сина, наступника Зав*,
Наймення Ґарша ´ сп падишах йому дав.
І довго чекати не треба було:
Поклали корону йому на чоло.
Як тільки засів він на батьківський трон,
В країні зміцнилися правда й закон.
Хто дерево лиха колись посадив,
Достигнуть на ньому отруйні плоди.
10. Хтось вістку туранцям сумну передав,
Що трон спорожнів: упокоївся Зав.
З Хар Рею* прибув тоді Афрасіяб:
Цю землю і воду ділити би рад.
От тільки Пашанґа не тішить ця вість,
На Афрасіяба тримає він злість.
Йому остогидли і трон, і вінець,
Оплакував він Аґріраса* кінець.
Він бачити Афрасіяба не рад,
Роз’їла іржа його сина булат.
20. Як Афрасіяб посилає гінця,
Пашанґ йому не відкриває лиця.
«Як шахом хотів би ти стати у нас,
То мав би таким бути, як Аґрірас.
Кров брата пролити вагатись не став,
Злякався чомусь вихованця гнізда*.
Дружина у битвах була дев’ять літ,
Та тільки отруйний дали вони плід.
У мене до тебе і діла нема,
Навіщо тоді зустрічатись дарма».
30. По світові поголос швидко пішов,
Що трон падишаха звільняється знов.
Минається час, коли мирно було,
Правитель вмирає, вертається зло.
І чутка, мов камінь, упала нараз:
Пашанґ пише Афрасіябу наказ:
«Іди за Джейгун*, подавайся в похід,
Іранський престол утрачати не слід».
Тож військо збирає вже Афрасіяб
Від вод річкових до степів Сепанджаб*.
40. Нахмурилось небо, поллялись дощі,
Мов обрій дірявлять індійські мечі.
Та чутка нова розлетілася вмент:
З Турану на трон появивсь претендент.
[ЯК ЗАЛЬ ДОВІДАВСЯ, ЩО АФРАСІЯБ ІДЕ НА ІРАН, А РУСТАМ ЗАЖАДАВ У БАТЬКА КОНЯ І ЗБРОЇ]
Весь світ новина облетіла така,
До Забулістану рушають війська.
І Залю сказали суворо: «Мабуть,
Даремно тебе першим витязем звуть.
Як ти паглаваном по Самові став,
Тоді для іранців день чорний настав.
50. Йде військо з Джейгуну, наводячи страх.
Лик сонця, здається, погас в небесах.
Як знаєш, що діяти треба, то дій,
Бо близько ворожий уже лиходій».
Тоді до іранців звернувся Дестан*:
«Відтоді, як я підперезав свій стан,
Такого я вершника не назову,
Хто в руки узяв би мою булаву.
Де мчати конем довелося мені,
Тікали всі вершники, наче чумні.
60. І ночі, і дні я провів у боях,
Лиш старість на душу навіює страх.
Уже, як обіддя, мій лицарський стан,
Блищати кабульський кинджал перестав.
Тепер став Рустам, мов стрункий кипарис,
І шолом до нього неначе приріс.
Потрібно шукати коня юнаку,
Йому не підходить арабський скакун.
Такого, як слон, я шукатиму скрізь,
Із різних озвуться, гадаю я, місць.
70. Та скажемо спершу про це юнаку,
Чи він пропозицію прийме таку.
Чи згоден у силі своїй молодій
З нащадком Задшама ставати на бій».
В іранців від Залем промовлених слів
І серце забилось, і вид посвіжів.
Роз’їхались в сторони різні гінці
Збирати охочих до війська бійців.
Заль каже Рустаму: «Мов слон уже ти,
Такої ніхто не сягнув висоти.
80. Дорога тривала й важка тебе жде,
Ні сну, ні спокою не буде ніде.
Зарано ще бути тобі на війні,
Посидіти б з друзями десь при вині.