Ілюстрації Поля Ґаварні і Тоні Йоанно
«Граф Монте-Крісто» Александра Дюма — один із улюблених романів багатьох поколінь читачів. Це розповідь про несправедливо засудженого й ув’язненого в замку Іф юнака Едмона Дантеса. Зумівши утекти з в’язниці й відшукавши скарб, він прагне справедливості та відплати... Що чекає на його кривдників? Чи принесе ця помста задоволення самому Дантесові? До уваги читачів четвертий том цього захоплюючого роману.
Поділ на розділи та томи здійснено на основі прижиттєвого видання твору, такого ж принципу дотримуються і європейські видавці.
LXXXV
Мандрівка
Монте-Крісто аж скрикнув з радощів, побачивши, що юнаки прийшли разом.
— Отже, сподіваюся, усе скінчено, з’ясовано, залагоджено? — запитав він.
— Авжеж, — відказав Бошан, — ці безглузді чутки самі собою затихли; і якби вони спливли знову, я перший повстав би супроти них. Тим-то не будемо більше про це.
— Альбер вам підтвердить, — мовив граф, — що те саме йому радив і я. До речі, — докинув він, — як на мене, зроду не мав паскуднішого ранку, ніж сьогодні.
— А що ви робили? — запитав Альбер. — Давали лад своїм паперам, гадаю?
— Тільки не своїм, хвалити Господа! Мої папери завжди в найкращому порядку, бо в мене їх немає. Я розбирав папери пана Кавальканті.
— Пана Кавальканті? — перепитав Бошан.
— Ще б пак! Ви хіба не знаєте, що граф йому опікується? — сказав Альбер.
— Ні, давайте з’ясуємо, — сказав Монте-Крісто, — нікому я не опікуюсь, а Кавальканті — найменше.
— Він одружується замість мене на мадемуазель Данґлар, ця обставина, — правив Альбер далі, намагаючись посміхнутись, — як ви самі розумієте, дорогий мій Бошане, допікає мені до душі.
— Як! Кавальканті одружується з мадемуазель Данґлар? — запитав Бошан.
— Ви що з місяця впали? — сказав Монте-Крісто. — Ви, газетяр, коханий Поголоски! Весь Париж тільки про це і говорить.
— І це ви, графе, влаштували цей шлюб? — запитав Бошан.
— Я? О, припніть язика, пане творцю новин, не поширюйте такі чутки! Я? Боронь Боже, щоб я так влаштовував чий-небудь шлюб! Ні, ви мене не знаєте; навпаки, я цьому всіляко опирався; я відмовився бути посередником.
— Ех, розумію, — мовив Бошан, — через нашого друга Альбера?
— Через мене, — кинув юнак, — е, ні, бігме. Граф не відмовиться підтвердити, що я, навпаки, давно просив його розладнати ці плани. На щастя, так і сталося. Граф запевняє, що не йому я маю за це дякувати; нехай так, мені доведеться, як древнім, спорудити вівтар Deo ignoto 1.
— Послухайте, — мовив Монте-Крісто, — це все так далеко від мене, що я навіть маю контри і з тестем, і з нареченим; і тільки мадемуазель Ежені, яка, мабуть, не вельми схиляється до заміжжя, зберегла до мене добрі почуття, з’ясувавши, що я не намагаюся змусити її відмовитися від дорогої її серцю свободи.
— І скоро, кажете, відбудеться це весілля?
— Так, батечку мій! Так, попри всі мої застереження. Я ж не знаю цього хлопця; кажуть, він багатий і з доброї родини; але для мене все це тільки «подейкують». Я до нудоти повторював це Данґларові, але він нетямиться від свого лукканця. Я вирішив, що маю повідомити йому про одну обставину, по-моєму, ще важливішу: цього парубка чи то підмінили за немовлячого віку, чи то його вкрали цигани, а може, десь загубив його вихователь, не знаю точно. Але мені достеменно відомо, що власний батько нічого про нього не знав років десять із гаком. Що він робив ці десять років мандрівного життя, хто його зна. Але і це застереження не допомогло. Мені доручили написати майорові, попросити його вислати документи: ось вони. Я їх посилаю Данґларові, але, як Пілат, умиваю руки 2.
— А мадемуазель д’Армільї? — запитав Бошан. — Як вона трактує вас, коли ви відбираєте в неї ученицю?
— Їй-бо, не можу вам сказати; але, певно, вона їде в Італію. Пані Данґлар говорила зі мною про неї і просила у мене рекомендаційних листів до італійських імпресаріо; я дав їй записку до директора театру Валле 3, який дечим завдячений. Але що з вами, Альбере? Ви як у воду опущений; чи не закохані ви, бува, хай і гадки не маєте, наприклад, у мадемуазель Данґлар?