Останній із могікан і Натаніель Бампо
Всесвітньо відомий письменник, класик американської літератури Фенімор Купер (1789–1851) пережив за життя чимало мінливостей долі на шляху до загального визнання. Кращі з його романів сприймалися з великою цікавістю і американськими читачами, і такими цінителями літератури, як Бальзак. Проте багато літераторів, співвітчизники і сучасники письменника, намагалися замовчати його творчість або обрушувалися на нього нищівними критичними статтями. Що ж збуджувало ці ворожі почуття? Найбільше — тривога Купера за майбутнє його країни, в якій усіма міцно затверджувалася “доларова цивілізація”, загальна продажність і цинізм. До того ж картини заселення Америки колоністами в знаменитій епопеї про Шкіряну Панчоху дощенту руйнували створену істориками легенду про “винятковість американського розвитку” без властивих Європі важких суперечностей.
Вісімнадцяте століття — час, коли колоністи, просуваючися на захід, займали американські вільні землі і коли зароджувалися основи майбутнього “способу життя” країни,— воскресло на сторінках куперівських романів; воно втілилося в рисах білих і червоношкірих героїв, у їхніх захопливих пригодах, у тій історичній атмосфері епохи, без якої не було б виразно відчутно національної своєрідності куперівської творчості і його пізнавальної сили. Усім цим захоплює нас і “Останній із могікан”. Цей заголовок став крилатим виразом у літературному і розмовному мовленні багатьох країн: людей, які зберігають вірність високим, але втраченим ідеалам, називають “останніми з могікан”. В історії Натті Бампо (з 1745 по 1805 рік) — героя циклу із п’яти книжок про Шкіряну Панчоху — події “Останнього із могікан” відбуваються в 1757 році, після пригод Натті, про які ми довідалися з роману “Звіробій”. Але “Останній з могікан” написаний був багато років раніше від “Звіробоя”. Він з’явився у 1826 році, між романами “Піонери” і “Прерія”, у яких Натті Бампо — це розгублений, сумний, а наприкінці — вмираючий старий. І авторові, бува, захотілося побачити свого улюбленого героя Натті та його друга індіанця Великого Змія не безглуздими, наївними, часом кумедними дідуганами “Піонерів”, а ще повними сил, потрібними людям і здійснюючими заради них героїчні подвиги. І все-таки в самому заголовку — “Останній із могікан” — звучить якась смутна нота. Про трагічні долі інданських племен письменник розповідає тут з особливо глибоким почуттям.
Дійсно, у своєму ставленні до війни між французами та англійцями, які відвойовували один у одного американські землі, Купер не зовсім об’єктивний. Англійці, так само як індіанські племена, яких удалося ницими способами залучити на свій бік, у зображенні письменника і більш шляхетні, і менш підступні, ніж французи та їхні індіанські союзники. Французький командир Монкальм, галантний зовні, але досвідчений і цинічний у своїх дипломатичних хитрих витівках, виглядає аморальним поруч із командиром англійців чесним вояком Манро. Якими тільки епітетами не нагороджують гуронів Соколине Око і його індіанські друзі! Але ж мета війни, яку провадили французи й англійці на американських землях, була такою ж несправедливою та жорстокою, а обмануті ними індіанці так само гинули в боротьбі нацькованих одне на одне племен.
У рисах старого вождя, мудрого Таменунда, втілений і високий пафос ненависті до завойовників, і справжній трагізм цієї невідворотної загибелі індіанського народу.
Соколине Око зі смутком дивиться на все ще величного старого. “Ви бачите перед собою великого вождя, мудрого могіканина. Колись його предки могли переслідувати оленя на величезній території. А що ж дісталося його нащадкам? Коли Бог візьме його до себе, він знайде близько шести футів землі й буде спокійно лежати на ній, якщо тільки в нього не знайдеться друга, який вириє йому могилу...”
У жодному з романів епопеї ми не знайдемо написаних з такою пристрастю і такими живими барвами портретів індіанців, як у “Останньому із могікан”. Великий Змій, Ункас, Магуа…