Там, де падають Ангели

—Мамо! Матусю! Ангели летять у небі! — гукала Ева, вбігаючи до маминої майстерні. Дівчинка кумедно похитувалася на коротеньких, ще непевних ніжках, і Анна повеселіла, подумавши, що мала перевалюється з ніжки на ніжку, наче качечка. Звісно, вона це переросте, їй щойно п’ять років сповнилося… Зиркнула на донечку, всміхнулася з поблажливою лагідністю і повернулася до роботи.

— Мамо! Матусю! Ходи сюди! Хутенько! Ангели летять у небі! Ангели! — нетерпляче гукала Ева. Шарпала матір за спідницю, намагалася схопити її за руку, однак та була зайнята своєю працею. Зосереджено намагалася надати форму кусневі глини, що блискавично застигала. Працювала вже другий місяць і все одно була невдоволена. Скульптура не вельми була схожа на омріяну Пієту. Витвір Анни мав відрізнятися від класичного: мати не побиватиметься над загиблим дитям. Вона оплакуватиме лиху долю, що переслідує її чадо. Дитина її не померла — вона жива, однак страждає. Тому в матері мають бути трагічно стиснені губи, засмучене, сповнене співчуття обличчя, і біль пронизуватиме кожну його рисочку. Тим часом риси скульптури мертві: чогось їм бракує. І чого, біда його знає?!

Анна знову занурила руки в мокру клейку глину і приклала їх до запалих щік на великій чужій голові. Але ж це мало бути близьке і знайоме обличчя. Приплющивши очі, ще раз глянула на свій витвір.

«Ну й гидоту я ліплю», — подумала, відчуваючи образу на саму себе й на весь світ.

— Мамо! Матусю! Ангели летять у небі! Вони вже над нашою хаткою! Іди, глянь! Зараз же! Хутенько! — гукала маленька Ева, смикаючи матір за поділ. Дівчинка так хотіла, щоб мама взяла її за ручку і вийшла на ґанок подивитися на неймовірну дивовижу, яку вона зауважила, граючись у садку. Але мама й далі не реагувала, цілком поринувши в роботу.

…Ще хвилину тому Ева поливала водою землю, місила її, наче тісто, і, наслідуючи матір, намагалася виліпити кота. Але кіт так і не став схожим на кота. Отож дівчинка знищила його одним рухом, почавши все заново, — і саме тоді почула над головою спершу тихе й далеке, потім усе сильніше і врешті на диво могутнє тріпотіння крил. Підвела голівку — і побачила… Ангелів. Силу-силенну Ангелів. Вони летіли так високо, що важко було розгледіти окремі постаті, і водночас так низько, що вона одразу зрозуміла, щó це за крилаті Істоти, які витали між Небом і Землею. Не птахи й не метелики. Ангели.

Мамі треба поспішити, якщо вона хоче їх побачити. Бо Ангели ось-ось можуть сховатися за хмарою чи полетіти за ліс. Або просто розтануть у повітрі. Бо вони точно не літають так щодня, адже Ева бачить їх уперше за все своє наче й коротке, але для неї — дуже довге життя. Якщо мама негайно не відірветься від роботи і не спуститься донизу, Ангели полетять геть. А тоді ніхто не повірить, що вони справді тут пролітали. Навіть бабуся.

— Мамо! Матусю! Ангели! Чуєш їхні крила?! Іди сюди!

Однак Анна тільки підійшла до вікна, прочинила його, навіть не поглянувши, що там надворі, й знову повернулася до роботи. Разом зі свіжим запахом вологого повітря майстерню заповнило якесь особливе й гучне лопотіння сотень могутніх крил.

Перелітні птахи.

«То вже весна», — подумала Анна, мимохіть здивувавшись — бо коли працювала, то забувала про час і навіть про пори року.

Відійшла від вікна і знову повернулася до своєї невдалої Пієти. Занурила руки в липку жовтаву глину, відчуваючи, яка вона чужа й холодна. Кепський знак. Коли ліпила у гармонії з собою, глина видавалася теплою. Однак Анна зрідка керувалася емоціями — частіше розумом. Не вірила в інтуїцію, про яку так любили балакати її колеги-митці. Вірила у впорядковану, логічну роботу мозку. Скульптуру слід було спершу продумати, потім намалювати ескіз в альбомі — і врешті виліпити. Така праця, як і всі інші. Митці, що вірили в натхнення, видавалися Анні підозрілими.

— Ангели… — повторила замислено. — Ти дуже гарно назвала птахів, донечко. Мабуть, вони великі, якщо їхні крила так гучно лопотять. Це журавлі, лебеді чи, може, дикі качки?

— Це не птахи, матусю! Це Ангели. Я ж казала… — докірливо озвалась Ева.

Невже мама не розуміє? Уже кілька разів Ева вперто повторює, що над їхнім будинком, між Небом і Землею, летять Ангели! Вона не про птахів розповідає! Зрештою, на небі ніяких птахів не видно — так ніби вони полякалися більших за себе створінь, що також уміють літати.