Тіні

Передісторія

Прадавні часи

Колись, іще за прадавніх часів, світ людей і духів був одним цілим. Разом вони творили Божі задуми, будували нероздільну гармонію Нави, Прави та Яви, народжували нові покоління, які жили за чіткими законами Всесвіту.

Так не одне тисячоліття панували мир і спокій на землях наших предків.

Аж поки народився той, хто переступом розколов світ навпіл. Розділені духи та люди втратили дар бачити одні одних, забули прадавнє співжиття, через що страх і неприязнь запанували між ними.

Втім, у давніх гуцульських пророцтвах написано: одна людина роз’єднала — одна матиме силу і поєднати розколений світ.

Наші дні

Вона стояла на скелі. Вітер скажено завивав і розхристував її сорочку, волосся та й саму її.

Думки були так само розхристані...

Здавалось, Олеся навіть не намагається пручатися супроти вітру: скине її зі скелі — то скине. Байдуже...

Навпроти неї стояв чоловік. Дивився просто в очі. Чогось чекав од неї.

Дівчина голосно крикнула до нього:

— Чого ти хочеш? Хто ти? Ти ж навіть не людина, правда?

— Не зовсім... — почула у відповідь глухий низький голос, який не віщував нічого доброго...

Наші дні, рік до того

Розділ 1

Над берегами Чорного Черемошу гучно загуркотів мотор автівки. Він перекривав навіть сильний шум бурхливої карпатської річки, що від предвіку текла з найвищих гір, півколом омиваючи село Криворівню. Черемош починається ще в загубленому поміж лісів селі Буркуті, а далі котить хвилі попри Явірник, аж поки біля Дземброні повертає на схід і шумовинням спускається ген до Верховини, Криворівні й Устерік, де зливається воєдино з Білим Черемошем, — і вже вони обидва, Чорний і Білий, разом із Прутом несуть карпатську міць до Дунаю та до Чорного моря.

Машина почала чхати, шморгати «носом» і ще сильніше ревіти, аж поки раптово замовкла.

— Аби тобі добре було! Не дармо казала моя жінка: ті китайці — ні до чого. То було тільки послухай її, але де там! Кавалєр мусить вирішувати всьо сам, — примовляючи, з автівки виліз невисокий і кругленький водій.

На голові мав кудлату кучму двох непоєднуваних кольорів: чорнезного, як у крука, і сивого, які разом сплітались у феєричну кучеряву шевелюру, — такі були модні десь у 60-х роках минулого століття.

Слідом за чоловіком із машини вискочила дівчина: невисока, худенька, з волоссям рудої барви, яке сягало майже до пояса. Вона була нетипова рудоволоса, бо не мала світлої шкіри. Навпаки, у неї було бронзове смагляве обличчя з голубими очима.

— Вуйку Любку, що сталося? — запитала дівчина у водія.

— Приїхали, випаковуйтеся, — буркнув у відповідь.

— А ми вже там, де треба?

— Ми вже там, де їй треба, — вуйко Любко махнув рукою на свою залізну «ластівку». — Олесю, вона живе своїм життям. Захотіла — заглухла, не захотіла — то їде, паразитка така! Вибач, зозулько, — звернувся цього разу до Олесі.

— Та не партеся! Зараз із Яремою перейдемося селом, розпитаємо, де тут можна переночувати. Працювати нині запізно, сутінки вже впали. Тому ми йдемо в розвідку, а ви тим часом собі домовляйтеся з вашою ластівкою.

— Це не ластівка, це — тазик, мовчазний свідок мого убожества, — до вуйка Любка повернулося почуття гумору, й він, як звично, почав сипати крилатими висловами свого виробництва, а їх мав у запасі чимало.

На роботі попросив кликати себе просто — «вуйко Любко», — без «пан» чи по батькові. Так усі й звикли.

Вони до Криворівні приїхали тільки на два-три дні й невеликою компанією: журналістка, оператор і водій, — аби зняти програму про ювілей фільму «Тіні забутих предків». Олеся довго виношувала ідею такого матеріалу, бо з дитинства страшенно любила це кіно і сам твір. Її неймовірно вабили всі тінівські герої, те, як тісно переплетено казкове, міфічне та реальне життя. Ще малою щиро вірила, що в лісі справді живуть усі ці чугайстри, нявки і що вони от-от покажуться їй. Коли подорослішала, зрозуміла, що все це — байки, але так і не позбулася стану очікування чогось нереального щоразу, коли пірнала в хащі карпатського лісу чи видиралася високо в гори. У ній досі жила велика дитина, готова сприйняти казкове за справжнє. Щоправда, за це часто чула в’їдливі фрази на кшталт: «зніми рожеві окуляри» чи «спустися на землю». Та в окулярах їй було значно затишніше і комфортніше, ніж у реальному сірому світі. Тому пускала повз вуха думки інших.