Тисяча осяйних сонць

Маріям було п’ять років, коли вона вперше почула слово «гарамі»2.

Це сталося у четвер. Мусило б статись, бо Маріям пам’ятала, що у той день вона була неспокійною і заклопотаною, так, як вона бувала лише четвергами, коли у колбі3 її навідував Джаліл. Щоб згаяти час до миті, коли вона нарешті з ним побачиться, розтинатиме високу по коліно траву галявини і махатиме йому, Маріям вилізла на стілець і зняла китайський сервіз своєї матері. Сервіз був єдиною реліквією, що матері Маріям, Нані, лишився від її власної матері, яка померла, коли Нані було два. Нана плекала кожну частину синьо-білого порцелянового начиння, витончений вигин чайникового носика, мальованих вручну зябликів, хризантеми та дракона на цукорниці, що мав віднаджувати лихо.

Ця цукорниця і вислизнула з Маріяминих пальців, впала на мостини колби та розбилася на друзки.

Коли Нана побачила цукорницю, обличчя її почервоніло, верхня губа скривилася, а обидва ока — не­зряче й зряче — рівно й незмигно втупилися у Маріям. Нана дивилась так люто, що Маріям злякалася, що джин знову увійде в її тіло. Але джин не з’явився; не цього разу.

Натомість Нана схопила Маріям за зап’ястки, підтягнула ближче і крізь зціплені зуби сказала:

— Ах ти ж незграбна мала гарамі. Отака мені нагорода за все, що я витримала. Незграбна мала гарамі, що трощить сімейні коштовності.

Того разу Маріям не зрозуміла. Вона не знала, що означало це слово, «гарамі», — «байстрючка». Не була достатньо дорослою, щоб прийняти несправедливість, зрозуміти, що винні ті, хто породжують гарамі, а не гарамі сама, чий єдиний гріх був у тому, що вона народилася. За тим, як Нана вимовила це слово, Маріям здогадувалась, що гарамі було чимось бридким і огидним, як комашня, як метушливі таргани, яких Нана постійно кляла і вимітала з колби.

Пізніше, підрісши, Маріям таки зрозуміла. Саме за тим, як Нана проказувала це слово — не вимовляла, а наче випльовувала на неї — вона зрозуміла всю його жалючість. Вона зрозуміла, що мала на увазі Нана: що гарамі — небажана, що вона, Маріям, була незаконною особою, що ніколи не матиме законного права на речі, яке мали інші люди, як-от любов, родина, оселя, прийняття.

Джаліл ніколи так її не називав. Джаліл казав, що вона була його квітом. Він любив саджати її на коліна і розповідати їй історії про те, що Герат, місто, в якому Маріям народилася 1959 року, колись був колискою перської культури, домівкою письменників, поетів, художників та суфіїв.

— Тут і ноги не витягнеш, не копнувши поета в дупу, — сміявся він.

Джаліл оповідав їй про королеву Ґавгар-Шад, яка звела знамениті мінарети як любовну оду Гератові давно, у п’ятнадцятому столітті. Він описував їй зелені пшеничні поля Герату, його сади, лози, вагітні виноградом, міські людні склепінчасті базари.

— Там є фісташкове дерево, — сказав він одного дня, — а під ним, Маріям-джо, похований ніхто інший, як сам видатний поет Джамі. — Він нахилявся і шепотів: — Джамі жив більш ніж п’ять сотень років тому. Справді. Я тебе якось водив туди, до дерева. Ти була маленькою. Ти не згадаєш.

Так і було. Маріям справді не пригадувала. І хоча вона й проживе перші п’ятнадцять років свого життя у межах пішої ходи від Герату, ніколи не побачить дерева з оповідки. Вона ніколи не побачить зблизька знамениті мінарети й ніколи не зірве плоду в гератських садах, ані ступить його пшеничними полями. Та щоразу, коли Джаліл так розказував, вона зачаровано слухатиме. Вона захоплюватиметься Джалілем за його широкі й всеохопні знання. Вона тремтітиме від гордості мати батька, що знає стільки речей.

— Яка пишна брехня! — казала Нана, коли Джаліл ішов. — Пишний чоловік, що пишно бреше. Ніколи він тебе не водив ні до якого дерева. І не дай йому причарувати тебе. Він зрадив нас, твій коханий батечко. Витурив нас зі своєї шикарної хати, наче ми були для нього нічим. Він це з радістю зробив.

Маріям чемно вислуховувала. Вона ніколи не наважувалася сказати Нані, наскільки їй не подобалося, коли та казала так про Джаліла. Правда була в тім, що поруч із Джалілем Маріям анітрохи не почувала себе гарамі. Годину або дві щочетверга, коли Джаліл приходив з нею побачитись, повний усмішок, подарунків та ласки, Маріям почувалась вартою усієї краси та усіх щедрот, що давало життя. І за це Маріям любила Джаліла.