У розрідженому повітрі

Присвячую Лінді;

а також пам’яті Енді Гарріса, Дуґа Гансена, Роба Голла, Ясуко Намби, Скотта Фішера, шерпа Нґаванґа Топче, Чена Ю-Нана, Брюса Геррода, шерпа Лопсанґа Джанґбу й Анатолія Букрєєва

Люди розігрують трагедії на сцені, не вірячи у реальність тієї, яка насправді розгортається на підмостках цивілізованого світу.

— Хосе Ортега-і-Гассет

Вступ

У березні 1996 року журнал Outside відрядив мене до Непалу — взяти участь в організованому сходженні на Еверест і написати про це статтю. Я був одним із восьми учасників у комерційній експедиції під керівництвом відомого гіда-альпініста з Нової Зеландії Роба Голла. 10 травня я дістався вершини гори, однак цей тріумф здобув страшенно високою ціною.

Із п’яти моїх товаришів по команді, що досягли верхівки, четверо, включно з Голлом, загинули під час аномальної бурі, що здійнялася як сніг на голову, коли ми ще були високо на горі. Поки я зійшов до базового табору, дев’ятеро альпіністів із чотирьох експедицій були мертві. Ще три життя гора забрала до кінця місяця.

Експедиція стала для мене великим ударом, тож написати статтю було непросто. Проте через п’ять тижнів після повернення з Непалу я приніс рукопис у редакцію Outside. Стаття вийшла у вересневому номері журналу. Дописавши її, я спробував витрусити Еверест із голови й повернутися до звичного життя — але не зміг. Крізь туман безладних емоцій я повсякчас намагався збагнути, що сталося на горі, і, мов одержимий, прокручував у голові обставини смерті моїх побратимів.

Я намагався написати статтю для Outside так точно, як тільки міг за тих обставин, та позаяк терміни були безжальні, відновити послідовність подій було нестерпно важко, а спогади вцілілих спотворилися через фізичне виснаження, кисневе голодування і шоковий стан. У якийсь момент свого дослідження я попросив трьох людей описати епізод, свідками якого був кожен із нас під час сходження, та ми всі так і не дійшли згоди щодо таких стрижневих фактів, як час події, суть розмови і навіть хто саме при цьому був присутній. Через кілька днів після того, як стаття пішла в друк, я виявив деякі неточності у викладених мною фактах. Це були переважно дрібні огріхи з тих, що трапляються в кожній статті, написаній у жорсткі терміни. Та одна з моїх помилок виявилася зовсім не дрібною. Це жахливо вплинуло на друзів та родичів одного із загиблих.

Та більше за фактологічні помилки в тексті статті мене бентежило те, що деякі матеріали довелося викинути через те, що забракло місця. Марк Браянт, редактор журналу Outside, та Ларрі Берк, видавець, відвели під мою публікацію нетипово велику площу: 17 000 слів, що вчетверо (а то й уп’ятеро) перевищує обсяг звичайної журнальної статті. Та я однаково розумів, що за кадром лишилося надто багато, щоби скласти об’єктивне судження про трагедію на горі. Сходження на Еверест перевернуло моє життя з ніг на голову, і я відчув гарячкову потребу описати події в усіх подробицях, не втискаючись у обсяг, відведений під журнальну статтю. Тож книга — плід цього поривання.

Разюча непевність людського мозку на великій висоті добряче ускладнила мені дослідження. Я намагався не дуже покладатися на власні відчуття, натомість неодноразово й упродовж тривалого часу опитував основних учасників подій, а також, коли мав змогу, поглиблював своє розуміння деталей, послуговуючись радіожурналами, які люди вели у базовому таборі (де ясне мислення не було в такому дефіциті). Читачі, знайомі з моєю статтею в Outside, можуть зауважити розбіжності у викладі окремих аспектів (передусім у питанні часу) у журналі та в цій книжці: оскільки після виходу статті мені стали відомі нові дані, я вносив у текст певні поправки.

Кілька авторів і редакторів, яких я дуже поважаю, радили мені пригальмувати з написанням книги та почекати 2–3 роки — трохи віддалитися від того, що сталося, щоб побачити повнішу картину. Я вислухав ці поради та не дослухався до них — здебільшого тому, що трагедія в горах вигризала мене зсередини. Я думав, що, написавши книгу, зможу викреслити Еверест зі свого життя.

Та в мене, ясна річ, не вийшло. Ба більше, я згоден із тим, що автор нерідко робить читачеві ведмежу послугу, сприймаючи написання книги як акт катарсису, як це було зі мною. Але я мав надію, що сум’яття та митарство, які я відчував, виливаючи душу по гарячих слідах нещастя, до чогось мене приведуть. Я хотів, щоб мій дієпис містив грубу, нещадну правду, яка, як мені здавалося, з плином часу та розсіянням моєї туги, могла безслідно зникнути.