«Вирівнювання» Збруча. Quo vadis, Вадісе?. Книга 2

Олег Клименко

«Вирівнювання» Збруча

Історичний роман-хроніка

Quo vadis, Вадісе?

Книга друга

Історичний роман-хроніка “Quo vadis, Вадісе?” є другою книгою трилогії “«Вирівнювання» Збруча”. У ньому йдеться про масові репресії радянських органів НКВС-НКДБ у Західній Україні в 1939-1941 роках. З іронічних, а подекуди із саркастичних позицій, витворена колекція історичних подій, явищ і постатей, розкриті деякі таємниці того часу, хитросплетіння політики та війни.

Тернопіль, 17-18 вересня 1939 року

Цей день війни за насиченістю нічим не відрізнявся від попередніх... хіба що радянські літаки, які з’явилися зненацька. Вони, ховаючись за хмарами, скидали бомби. «ФАБ-50», вирвавшись з бомболюків, зі жахливим виттям поринули вниз із наміром розірвати Тернопіль на шматки.

У довгому й неприємному бомбосховищі, на шматку холодного цементу в домініканському костьолі, всі урочисто, ніби на месі, повсідалися в очікуванні дійства. Акуратний і наглянсований ксьондз Мадура натхненно читав молитви. У жовтому світлі, в якому роїлися пилинки, швидкість читання була нижче середньої.

— Діти мої! — піднесено мовив ксьондз. — Нам залишилося тільки молитись. Я вже чую Божі кроки...

Загинаючи пальці, він перерахував, які молитви треба проказати, щоб Господь, який проявляється зазвичай у деталях, відвернув біду.

Двоє постарших жінок, притулившись одна до одної, наче раки в кошику, таємниче про щось перешіптувалися, мабуть, про цілющі властивості цибулі. Тільки пан Маковецький і пан Тадек К. грали в карти за всіма правилами кредитно-фінансових відносин — на цигарки. Пан Войцех утретє поспіль переміг, а Тадеку як завжди... не таланило.

— Пан Войцех махлює! — відкрив писок у презирливій гримасі Тадек, який скидався на лисуватого пацюка, і невдоволено швиргонув засмальцьовані карти на імпровізований стіл.

Усміхнувшись, пан Маковецький задоволено понюхав виграні три дешеві сигарети. Він вдихав «запах перемоги».

— Реванш і негайно! — скреготнув зубами Тадек — фаховий пройдисвіт, який не на жарт розізлився. Він умів добряче лютувати.

Як кожен гравець Тадек вірив, що ось-ось настане перелом і можна буде з лихвою повернути все програне. Може, нині фортуна змилосердиться?

Реваншу не сталося — набридлива сирена ППО дозволила піднятися на поверхню. У кутку спав старенький із сивою бородою, немов у святого Онуфрія... дуже старенький, який уже в землю дивиться. Жовта пляма, що розпливлася на штанах, свідчила про нетримання.

— Ой вуйку! Царство Небесне проспали... очуняйте, — розторсала його одна з жінок.

— Ви ліки приймаєте? — стурбовано запитала інша.

— Якщо згадаю, то так, — старий трохи підвів густі кошлаті брови.

Коли настав час розходитися, всі перехрестилися і перецілувалися з особливою насолодою.

— Слава Всевишньому, і цього разу минуло, — полегшено зітхнув ксьондз Мадура.

Більшість радянських бомб упала за містом на відкриту місцевість, залишивши після себе пошматований краєвид. Дерева зрубало під корінь. Це місце вже стало не тим, яким його знали обивателі. Що вони сподівалися побачити? Люди стояли біля велетенської вирви, котра ніби запитувала «На що витріщилися?», і спльовували в неї. Дехто приміряв її до розмірів власного укриття.

На щастя, наслідком нальоту стало тільки одне точне влучання, однак усі відчули закопчений присмак бомбардування. На вулиці Вертепній, яка тепер нагадувала розпечену пательню, — дим і кипуче полум’я. Розбита червона черепиця, що злетіла з даху, валялася на бруківці. Пані Зьобро з мокрим од сліз обличчям тримала на руках скривавлене тіло пекінеса.

Застогнала і впала лицем до землі двоповерхова будівля, здіймаючи ще один вал гарячої їдкої пилюки. Сірі від вапняного нальоту дерева навколо неї були голі й скидалися на вішаки. Безглуздою купою громадилися рукотворні цегляні й бетонні уламки. Від гару сильний, майже натхненний напад кашлю. Люди, бухикаючи, рясно й запально лаялися. Чути було віддалені вибухи, що лунали з боку Великих Бірок і Ходачкова. Повітря дрижало. Радянська авіація бомбардувала залізничні станції.