Єдина вціліла

Моїй сім’ї

Ми знову за друкарською машинкою, Ленора у своєму колісному кріслі, а поряд стою я, кладучи її ліву руку на клавіші. Свіжа сторінка вже замінила в каретці ту, що побувала там минулої ночі. Нині вона лежить друкованим боком догори й слугує частковим записом нашої розмови.

я хочу розказати тобі все

те що я нікому більше не розповідала

так про ту ніч

бо я тобі довіряю

Але я не довіряю Ленорі.

Не вповні.

Вона так мало на що спроможна, але їй так багато приписують, і я й далі розриваюся між бажанням захистити її та жагою підозри.

Але коли вона воліє розповісти мені, що сталося, я згодна слухати.

Навіть попри мої підозри, що більшість з того буде брехнею.

Чи, що гірше — цілковитою, жахливою правдою.

Пальці на Ленориній лівій руці застукали по клавішах. Вона прагне розпочати. Я глибоко вдихаю, киваю й допомагаю їй надрукувати перше речення.

Те, що я пам’ятаю найкраще

Те, що я пам’ятаю найкраще… те, про що мені досі сняться кошмари… було тоді, коли все тільки скінчилося.

Я пам’ятаю рев вітру, коли зайшла на терасу. Він із виттям та поривами дув з океану, видряпуючись скелею, перш ніж врізатися прямо в мене. Падаючи, я почувалася так, ніби мене штовхала назад у бік маєтку невидима й незворушна юрба.

До останнього місця, де мені б хотілося бути.

Зі стогоном я здійнялася на ноги й попрямувала терасою, слизькою від зливи. Ішов сильний дощ, кожна його крапля була настільки холодною, що відчувалася, мов укол голки. Дуже швидко я оговталася від заціпеніння, зненацька стала пильною та почала дещо помічати.

Свою нічну сорочку в червоних плямах.

Долоні, теплі й липкі від крові.

Ніж, який вони досі стискали.

Він був теж скривавлений, але його вже швидко обмивав холодний дощ.

Я далі пнулася вперед проти вітру, що штовхав назад, і тамувала подих від кожної гострої краплі дощу. Переді мною розлився океан, розбурханий і шалений від бурі, його хвилі билися об підніжжя скелі п’ятдесятьма футами нижче. Лише низькі мармурові перила, що тягнулися вздовж всієї тераси, відділяли мене від темної морської безодні.

Діставшись перил, з мене вирвався шалений, химерний, придушений звук. Напівсміх, напівсхлип.

Життя, яке я мала якісь кілька годин тому, вже зникло назавжди.

Як і мої батьки.

Проте в ту мить, спираючись на перила тераси, з ножем у руці, відчуваючи на обличчі пориви сильного вітру й крижаний дощ, що обливав моє просякнуте кров’ю тіло, я відчувала лише полегшення. Знала, що скоро звільнюся від усього.

Я озирнулася в бік маєтку. Усі вікна сяяли. Палали, мов свічки, що прикрашали мій кількаповерховий іменинний торт вісім місяців тому. Він був такий гарний. Елегантний. Всі наші гроші так і виблискували в ідеальних шибах.

Але я знала, що зовнішність буває оманливою.

І що навіть в’язниця здаватиметься милою, якщо правильно підсвітити.

Всередині кричала моя сестра. Крики жаху наростали й спадали, мов гул сирени. Такі крики чуєш тоді, коли сталося щось абсолютно моторошне.

А так і було.

Я глянула вниз на ніж, досі затиснутий в руці й вже чистий, мов скло. Я знала, що можу ще раз ним скорис­татися. Відрізати собі ще торта. Завдати вирішального удару.

Я не могла змусити себе це зробити. Натомість по­жбурила ніж за перила й простежила, як він зник у хвилях, що билися об берег далеко внизу.

Поки моя сестра далі кричала, я попрямувала з тераси до гаража, щоб дістати мотузку.

Це мій спогад… і те, що мені снилося, коли я тебе розбудила. Я настільки перелякалася, бо почувалася так, немов усе відбувалося знову.

Але тебе найбільше цікавить не це, правда?

Ти хочеш знати, чи настільки я лиха, як усі кажуть.

Відповідь — ні.

І так.